Олексій Яриш, головний балетмейстер:

— Володимир Сніжний був першою людиною, яка знайомила мене з Рівним, коли я сюди приїхав. Потім це переросло у дружбу, ми зустрічалися сім'ями, їздили на природу. Він же був ініціатором того, що ціла група людей взяла земельні ділянки під дачі. Мені цього не дуже хотілося, але Володимир Адольфович усе організував, переконав, що треба ділянку собі взяти. Кому якийсь реманент треба було — він в усьому допомагав, адже дуже любив бувати на городі. У творчому плані він ніколи не був егоїстом — міг поступитися роллю. Хоча болісно сприймав, коли його не задіювали у виставах, казав: "Не хочу бути непотрібним". Навіть коли йому мали присвоїти звання народного артиста, він поступився своїм "місцем" іншому актору, оскільки на той момент присвоїти це звання мали б лише одній людині.

Якщо говорити про нього як про людину, то найкраще скаже те, що на похорон приїхали люди, з якими він колись вчився у ремісничому училищі у Білій Церкві на залізничника. Сніжний дуже любив спілкування у компаніях, був великим гурманом, чудово готував, але казав, що йому не пощастило з днем народження першого січня — мовляв, всі приходять до нього в гості ситими. Загалом він був дуже позитивною, відкритою людиною. Траплялися різні ситуації в житті, але він ніколи не нарікав і не "плакався": "Старий, все нормально, переживу". Навіть у 90-х роках, коли грошей у акторів майже не було, Сніжний казав: "Слава Богу, не жебраки".

Андрій Куделя, заслужений артист України:

— З перших днів моєї появи у рівненському театрі Володимир Адольфович ставився до мене по-батьківськи, адже батьківського виховання у мене не було. Він не допомагав з ролями, не наставляв, але з роками я зрозумів, що він мене особисто оберігав. Ми зіграли з ним три або чотири вистави поспіль у ролях батька та сина, у театрі всі знали, що такі ролі дадуть саме нам обом. Особливо мені подобається робота у виставі "Канотьє". Це легко пояснити тим, що Сніжний дуже любив молодь. Він викладав на кафедрі театральної режисури, з радістю працював зі студентами. Наша акторка Олеся Демчунь — одна з його перших учениць. А ось стосовно останніх ролей у театрі, то мені здається, що інтерес до роботи на сцені у нього був не таким, як раніше.

Володимир Петрів, директор, художній керівник театру:

— На жаль, від нас ідуть театральні метри, на яких тримався наш театр — спочатку Гаврюшенко, тепер — Сніжний. Таких відданих театральному мистецтву людей нині мало — сьогодні люди більше думають про гроші. Сніжного нам у театрі бракуватиме, він був з когорти незамінних людей. Я як художній керівник нині маю проблему — мені справді ніким замінити Володимира Адольфовича у виставах. Свого часу, коли я прийшов працювати у театр, публіка ходила на гру Володимира Сніжного та Ніни Ніколаєвої, настільки гармонійно вони працювали у виставах у парі. Він завжди боявся образити своїх колег, був дуже делікатним у оцінках. Він був зіркою театру, але у його поведінці "зірковості" не було ніколи, навпаки — скромність. І водночас щедрість. Якось мені як керівнику театру прийшов лист-подяка за те, що Сніжний перерахував на лікування онкохворої дитини п'ять тисяч гривень, хоча про це нікому не розповідав.

Андрій Матвіїв, "Рівне вечірнє"