— І що, після десятиліть роботи на сцені — в нікуди?

— Свого часу я закінчив режисерський факультет Рівненського інституту культури, тож у Рівненський театр закохався з юності. Коли зателефонував туди, директор народний артист України Володимир Петрів твердо сказав: «Вакансій у нас немає, але ми тебе все одно візьмемо».

І запросив на відкриття театрального сезону. Просто зі сцени сам повідомив глядачів, що у залі є артист із Донецька, який відтепер працюватиме в Рівному. А тут саме підоспіли новорічні ранки, тож я залюбки грав Діда Мороза!

Тепер маю роль у новій роботі рівнян «Поліанна»: про дівчинку, яка вчила жити дорослих, — діти часто виявляються мудрішими від нас. Живу тут-таки, в гримерці, — хіба мені багато треба? Квартиру в Донецьку зайняли бойовики. Друзі, щоправда, врятували деякі речі. Але найбільше шкодую за бібліотекою.

 — А за донецьким театром?

— Я приїхав туди 2002-го. Працювати було непросто: пригадую шипіння зали у відповідь на українське слово зі сцени. Але згодом шипіння зникло. І в цьому заслуга непересічної особистості — художнього керівника театру  Марка Бровуна, в якого я мав честь працювати ще й заступником із творчих питань. Так-от, завдяки його мудрості та наполегливій поміркованості ми мали на 96 відсотків заповнену залу! І це не лише репертуар, підбір трупи — то була щоденна копітка робота, на вівтар якої він поклав життя.

Оці паростки українства ми несли людям через суцільне російське оточення. Ми давали по 500 вистав на рік — на всіх театральних майданчиках і на виїздах, і таки заробляли більше, ніж усі інші  театри області, разом узяті! Адже в Донецьку лише студентів було щонайменше 20 тисяч. Але Бровун робив цю справу еволюційно, без шаблюки, як у «Мині Мазайлі»: саме так ми долали ще й історичне невігластво.

—  І за неповний рік усе знищено…

— На жаль. Частина акторів поїхала в Росію, частина — в Україну, хтось залишився біля хворих батьків.

Нікого не засуджую. На прес-конференції так званої ДНР оголосили, що створено спілку театральних діячів Малоросії і наш театр тепер провідний у цій спілці. Тож українськомовні вистави перекладають російською. І від цього дуже сумно…

—  Невже нічого не віщувало біди?

— Та ні, віщувало! Пригадую, 2007-го Путін виступив із посланням до Федеральних зборів і сказав: «Наша задача — к 2017 году восстановіть граніци Совєтского Союза». І одразу я побачив у Донецьку людей із прапорами «ДНР» — тими, що й нині! Вони тицьнули мені листівочку, в якій — чорним по білому: «Ми нє Украіна! Ми — Новороссія!» Але це чомусь ні для кого не стало тривожним дзвінком: ну де тоді була СБУ? А саме тут була потрібна делікатна, але системна робота Української держави, як мовиться, не від президентських до парламентських виборів…

Чому було не підтримати той-таки український театр, не залучити інших митців до м’якого нівелювання отієї психологічної межі між заходом і сходом? Ось і вийшло: недопрацювали музи — на повний голос заговорили гармати.

—  Ви сказали, що зустрілися ще й з історичним невіглаством.

— І це теж мало б бути предметом мудрої державної політики. На Донбасі кожен другий — виходець з України, але люди про свої корені не пам’ятають. Чи не хочуть пам’ятати. Кальміус розділяв донецьких і донських козаків. Так, до речі, й тепер: по той бік Кальміусу — так звані казаки, ДНРівці, і хто ти в біса хочеш, по цей — стоять наші українські хлопці. Артемівськ, Бахмутка, Торез (Чистяково) — все це козацькі поселення.

А сам Донецьк (колишня Юзівка) виріс завдяки європейським інвестиціям: британець Джон Юз збудував на березі Кальміусу металургійний комбінат із робітничим селищем Юзівка. Він навіть театр тут відкрив! Щоправда, через 10 років радянська влада все це в нього забрала, але то вже інше питання.

До речі, торік виповнилося 200 із дня його народження та 150 — Донецьку, ми планували на вересень урочистості з нагоди цих дат, але…

Ми, як кажуть, прогавили шанс: не дали влити в серця добро, надію, повагу до рідної історії, до мови. Ось люди й повірили в міфічних бандерівців. Кажу їм: «Я бандерівець!», а вони у відповідь: «Тоді ми за таких бандерівців!» Коли пояснюєш, що ідеологи українського націоналізму родом саме зі сходу України (я робив це зазвичай на прикладі Дмитра Донцова, який народився в Мелітополі), люди дивляться на тебе широко розплющеними очима. Вони глибоко не зрозуміли ідей Майдану, не оцінили, що таке гідність, свобода. Тому й кричали: «Путін, спасі! Россія! Россія!» Тепер прозрівають, але якою ціною?

ДОСЬЄ "УК"    

Олег ПШИН. Народився  1963 року в Дрогобичі на Львівщині. Закінчив режисерський факультет Рівненського державного інституту культури. Працював у театрах Чернігова та Донецька, нині живе і працює в Рівному.

 Інна ОМЕЛЯНЧУК, «Урядовий кур’єр»