— Пане Анатолію, в рівненському муздрамтеатрі працює не так багато людей із званням народного артиста України. Як вам вдалося досягти такого високого рівня?
— Звання “народного” дали у 1989. Але коли людина самокритична, вона не сприймає звання як “верх бажань”. Мовляв, дали звання — все, я “готовий”. Це так званий аванс для подальшої титанічної праці. Адже актор — це кістяк, який обростає творчими м’язами. Справжній актор не рахує часу, він працює скільки потрібно.
— Які ролі вважаєте найкращими своїми творіннями?
— У молодості зі мною було важкувато працювати, бо в інституті виховували як “актора-героя”. І коли стикнувся з характерними життєвими ролями, відразу пішли в хід амбіції. Але режисер Олексій Ріпко, вже покійний, зумів переламати мій норов і зробити з мене різнопланового актора. Можу відзначити роль Карло Моро із “Розбійників” Шиллера, Клода Фроло у “Соборі паризької богоматері”, дуже багато драматичних ролей. І страшенно люблю музичні вистави. А загалом за всю кар’єру зіграв понад 400 ролей.
— Багаторічна праця на сцені склала якесь особливе відношення до глядача?
— У першу чергу ми служимо глядачу. Бо глядач — це наш критик, наше “обличчя”. Він відчуває тебе, ловить кожен твій подих. І найкраща винагорода для актора — не гучні аплодисменти, хоча вони також, а мертва тиша у залі. Це означає, що аудиторія вражена грою. Безперечно, театр — особлива річ. Інколи думаю: 75 років на носі, піду на пенсію, проте розумію, що вдома не висиджу. Для кожного актора театр, як другий дім. За 55 років діяльності, я менше був удома, ніж у театрі.
— До речі, про дім. Ваша дружина, Атталія Гаврюшенко колись працювала в облмуздрамтеатрі. Коли вона пішла, це вплинуло на вашу творчість?
— Я втратив прекрасного партнера, адже ми багато вистав зіграли разом. Це не лише моя думка, а й всього колективу. У неї виник свій театр, який існує вже 35 років. Ця людина для мене — все. У театрі вона прекрасна актриса, а вдома — чудова дружина. До речі, на ювілеї ми знову гратимемо разом у виставі “Зимородок”.
— Чи можете згадати якусь цікавинку з життя?
— Найцікавіше те, як я потрапив у театр. Подав документи у Харківський авіаційний інститут. А за 50 метрів від нього знаходився театральний. Якось, прямуючи на іспити, з цікавості зайшов туди. Мені закортіло спробувати себе як актора, проте іспити у театральному вже йшли. До того ж мені не хотіли повертати документи з авіаінституту. Тоді я просто не з’явився на іспити в авіаційний і спробував вступити у театральний. Мене взяли, і відтоді я з театром не розлучався.

Розмовляла Ольга ПОЛЯНСЬКА

http://catalog.ogo.rv.ua/articles/view/2003-11-13/5040.html