— Чесно вам зізнаюсь, що нічого особливого не роблю, щоб бути у формі — бракує часу. Я по-доброму заздрю тим жінкам, які ходять по косметичних салонах. Адже у молодості всім подругам маски робила, — посміхається пані Ліна. — Ми, до речі, з чоловіком після зустрічі з Ліною Костенко обговорювали, а що ж все-таки зберігає людину? Думаю, насамперед, це активна життєва позиція або закоханість в роботу, яка не дає розслабитись.

А розслаблятись акторці й справді ніколи. У єдиний вихідний від театру — понеділок — вона викладає театральні дисципліни в РДГУ. А ще, як і кожна хороша українська господиня, встигає переробити віз щоденної домашньої роботи.

"Побачив мене і сказав "Вона моя!"
Ліна Азарова на сцені з дитинства. Малою дівчинкою вона полюбила сцену, а сцена — її. З посмішкою актриса пригадує свій перший театральний конфуз.

— Мені тоді було шість років, танцювала циганочку біля ялинки, — поринає у дитячі спогади пані Ліна. — Червону крепдешинову спідницю у білі квадратики на виступ позичили у маминої подруги. У вирі танцю я присіла, піднялась і зрозуміла, що спідничка лишилась на землі. Тепер переконана: у театрі потрібно бути готовим до всього. Повинна безвідмовно спрацювати імпровізація.

Навчаючись у школі, дівчинка відвідує драматичний гурток Будинку будівельників у рідному Запоріжжі. Вже тоді, помітивши вроджені здібності вихованки, керівник порадив: "Лінонько, йди у театральний". Наче не чуючи голосу самої долі, Ліна ще довго відмовляється вірити, що народжена бути актрисою.

З найкращою подругою вирішують усе життя бути разом і подають документи на фізмат у Дніпропетровськ. Товаришка не проходить конкурс, і Ліна з солідарності з нею забирає документи з вишу. Дівчата повертаються у рідне Запоріжжя і вступають до педагогічного інституту. Проте і там наполеглива Мельпомена переслідує студентку. Навчаючись на педагога-психолога, Ліна неодноразово втікає з пар у театральну студію, де знову чує від вихователя настанову "кидати свої педагогії і йти в актори".

"А чому й ні", — зрештою наважується Ізарова й паралельно з сесією у Запоріжжі літає літаком на вступні іспити у Київ. Успіх доньки у Київському державному інституті театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого (нині університет) мама сприймає спокійно, але просить не кидати педагогічного. Навчальний рік Ліна проводить вже у столиці і все ще рахується студенткою у Запоріжжі. "А раптом передумає", — плекали надію повернути активістку викладачі вишу. А Ліна Ізарова не передумала...

— У Києві мені неймовірно пощастило потрапити на курс заслуженого діяча мистецтв України Карасьова. Цей чоловік — справжня глиба, — захоплюється викладачем Ліна Тимофіївна. — Він умів побачити найкраще у кожному з нас, витягнути це назовні і розвинути. Згуртував наш курс так, що ми ще й досі одна сім'я, постійно зідзвонюємось.

Після вишу нововивченій акторці не довелось оббивати пороги у пошуках роботи. Вже на випускних іспитах талант Ліни розгледів член художньої ради республіки, головний режисер вінницького театру Федір Верещагін.

— У мене були головні ролі у трьох дипломних виставах і одна безслівна — служаночки. Саме тоді Федір Григорович побачив мене і сказав "Вона моя!".

Після довгих умовлянь і обіцянок, що актриса не пошкодує, Ліна погоджується поїхати працювати у Вінницю.
— Він оберігав мене, як дитину. Навіть посадив у гримерці разом зі своєю дружиною, щоб мене ніхто не ображав, — посміхається пані Ліна.

— Такого дбайливого ставлення до актора я потім не відчувала ніде.
У Вінниці Ліна одразу отримує головні ролі.

— Я пам'ятаю, як грала Есмеральду у "Соборі Паризької Богоматері". Зі мною на сцену виходила кізочка. Я виростила її від маленького козенятка, — пригадує акторка. — Тваринка була надзвичайно розумна, справжня актриса. У сцені, коли Квазімодо викрадав Есмеральду, вона хапала мене за поділ спідниці, ніби хотіла захистити. Зал вибухав аплодисментами. Думаю, тоді глядачі приходили дивитись не так на мене, як на кізку.

Та зрештою Ліна вирішує їхати до Рівного.
— Ми говорили на цю тему з Верещагіним годинами. Він казав: "Ну чого ти туди поїдеш, що там доброго у тому Рівному. Ти пропадеш! Воно ж на болотах стоїть", — ділиться Ліна Тимофіївна.

"Поцілуйте мене. Ви артистка, вам все одно"
У 1969-му вона все-таки переїжджає до Рівного. Разом з іншими акторами оселяється на другому поверсі театру. Життя тут вирувало до ранку. Після вистави актори починали варити борщі, пити чаї. Ліна Ізарова пригадує яскравий епізод з тих часів.

— Спочатку я жила з колегою в кімнаті, а потім мені виділили окрему. Директор попросив завгоспа, аби той приніс меблі: стіл, шафку, ліжко. Я бачу, що він носить і носить, і кажу: "Дякую, досить". А він мені: "Я вас хочу про щось попросити, але мені дуже соромно. Поцілуйте мене. Ви артистка, вам все одно, а мені — приємно".

У симпатичної акторки були й інші залицяльники — квіти дарували, листи писали, фото з фойє театру викрадали.
— Коли театр виїжджав на гастролі, привокзальна площа була заповнена проводжаючими. Пригадую також, повертались ми з Москви, а рейс відмінили. Так зустрічаючі розстелили на полі газети й полягали нас чекати.

Окрім приємних спогадів, є і овіяні смутком.
— Особисті проблеми актора не повинні цікавити ні глядача, ні партнерів по сцені. Вистава — на першому місці, інакше в театрі не можна. Він дає все, чим можна жити, енергію, силу, а забирає життя і здоров’я. У мене немає лікарняних. Мені вони не потрібні. Якщо я можу вийти на сцену, я виходжу. За все життя разів два-три серйозно хворіла, але вистава все одно не відмінялась.

Актриса пригадує, як одразу після похорон свекра у Луцьку змушена була вийти на сцену:
— Наш театр тоді якраз був у Луцьку на гастролях. Я зателефонувала режисеру, пояснюю ситуацію і прошу замінити мене. Аж раптом надвечір йду вулицею, дивлюсь — наш автобус під'їжджає. Серце відчуло, що потрібно підійти. Виявляється, що заміна мені не приїхала. "Режисер сказав, що ви зіграєте", — пояснили колеги. Отак зробив по-своєму. Через сорок хвилин я вже була на сцені. Лише після вистави на зауваження колеги "А, що це ви Ліночко, як на похоронах?" з моїх очей хлинув потік сліз.

Ліна Тимофіївна не може без сцени. Каже, давно перестала розуміти, а де ж насправді життя.
— Я, на жаль, не пам'ятаю дослівно фрази Ролана Бикова, але вона мені дуже подобається: "Я никогда не бываю так искренен, как на сцене. Со сцены я могу сказать всю самую горькую правду о своем друге и он не обидится, потому что не узнает, что это о нём".

За день до вистави просить, щоб її не зачіпали вдома
У життєписі акторки близько двох сотень ролей. Вона ставала перед глядачем Галею у "Циганці Азі", Яриною в "Селянській честі", Лесею Українкою у "Пісні про Лесю Українку", Геленою у "Варшавській мелодії", Поліною у "Мачусі". З прем'єр останніх років давно улюбленими рівненській публіці стали образи Миронихи у виставі "Останній срок" та Дульської у "Моралі пані Дульської".

Ліна Ізарова переконана: кожній жінці, аби почуватись комфортно, потрібна підтримка сильної статті. З чоловіком Святославом вони прожили пліч-о-пліч 37 років, виховали сина Максима. Ліна Тимофіївна любить розповідати романтичну історію знайомства.

— Коли ще працювала у Вінниці, поїхала з подругою у місто Бар, і там ми побачили дуже гарний костел. Храм був закритий для відвідувачів. Осторонь святиню розглядали двоє юнаків. Нам назустріч вийшов ксьондз і провів екскурсію. А юнаки лишились ні з чим.

Через деякий час, уже в Рівному, Ліна випадково знайомиться на вулиці з юнаком і впізнає у ньому одного з екскурсантів. Отак доля звела їх вдруге — і цього разу вже на десятиліття. Обоє творчі люди, вони завжди чудово розумілись. Пані Ліна розповідає, що раніше вдома на кухонному столі лежав блокнотик. Виїжджаючи на тримісячні гастролі, вона писала: "Поїхала 30-го. Буду через три місяці — 20-го". Жінка повертається, а у ньому запис: "Поїхав 17-го".

— Я розбалувала свого чоловіка. У мою гастрольну відсутність він встигав насититись їжею з їдалень та кафе. Отож, я приїжджала і відгодовувала Святослава різною смакотою. Голова жінки постійно зайнята щоденними клопотами. Тому там немає стільки місця для високих матерій, як у чоловіковій.

Ліна Тимофіївна розповідає, що за день до вистави просить, аби її не зачіпали вдома, адже необхідний час, щоб налаштуватись, подумати.

— Напевне, люди наїлись вже достатньо різної брудноти, тому приходять у театр. Після вистави хочеться жити по-інакшому, посміхатись. Я багато ще не зіграла з того, що хотіла. І коли у юності була жадібна до різних професій, навіть пілотом мріяла стати, хоч висоти боюсь, то тепер розумію, що обрала професію, у якій одночасно можу бути усіма — і геологом, і фізиком, і поетом...

Ірена БОРОВЕЦЬ "ОГО"