На сторінках творчої долі як і на сцені акторський почерк Володимира Сніжного такий же легкий, очікуваний, актуальний як і його прізвище. Він належить плеяді шістдесятників, творців акторського мистецтва Рівненського театру. В його ліричних образах кохалось не одне покоління глядачів, з ним зростало майбутнє української нації, бо кожен прожитий образ Володимиром Сніжним гранично шліфувався душею. І нехай закралась сніжна сивина в подобу його нинішнього героя, як і вперше, кожен вихід драматичного Маестро сцена супроводжує благородною симфонією барв його елегантної мистецької душі.

Володимире Адольфовичу, рівненська сцена відкрила свої обійми для Вас у 30 років. Як прийшло розуміння, що хочете служити мистецтву Мельпомени?
Розуміння це прийшло з самого раннього дитинства. Наскільки я себе пам’ятаю, я тільки тим і займався. Ще до школи я був учасником танцювального гуртка при дитячому будинку піонерів, в школі пішов у драматичний гурток. Але розуміння того, що треба іти до театрального інституту прийшло досить пізно. Власне, я у своєму житті спізнювався десь на 6 років. Після семирічки поступив в ремісниче училище за спеціальністю «Слюсар по ремонту автомобілів і тракторів», а далі - пішов працювати на завод, служив на флоті 4 роки, після флоту знову завод і вечірня школа. Закінчив десятирічку – вже мені було майже 27 років. У ті часи в театральний інститут хлопців приймали до 24 років, дівчат до 22. Як вони мене прийняли - я не знаю, це для мене залишається загадкою?! І на 31 році я закінчив інститут й запросили до Рівного. Двічі я покидав театр – вперше в 1969 році, коли ми випустили «Варшавську мелодію» і мене запросили в Орджонікідзе  (Владікавказ) – але я там проробив 40 днів і повернувся назад. Другий раз мене запросив Володимир Опанасенко в Чернівці – там я пропрацював 2 місяці і знову повернувся до театру і по сьогоднішній день.

 Хотілося б спогадом доторкнутися до далекого 1967 року, коли ціла когорта вихованців художнього курсу професора Михайло Михайловича Карасьова з Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого вписала сторінку власної долі в художньо-творчий процес Рівненського театру.
З нашого випуску до Рівного прибуло шестеро. Провінційне містечко було доволі «глухеньке». На площі, де в нас стоїть сьогодні Тарас, був єдиний дев’ятиповерховий будинок. Уявляєте, за ці роки наскільки місто розрослось?! Потихеньку половина з нас розбіглася по театрах України, адже молодим спеціалістам хотілося реалізовуватися як в театрі так і на телестудіях. У Рівному залишилися ми вдвох з Ніною Ніколаєвою. До речі, на той час в Рівненському театрі було два чи три актори з вищою освітою – це був Анатолій Якович Гаврюшенко і Оксана Перепечай.

Можна сміливо твердити, що Ви є творцем історичного процесу в театрі. Яке ж творче кредо було в роки «дисциплінованого часу» в художньому колективі і з чим вони прийшли у Незалежність?
Звісно, кожна епоха і митець залишає свій відбиток у мистецтві. Так, у 1970-ті роки, при Костянтину Пивоварові, ми творили «театр подвигу». А загалом, у всі часи театр сповідував одну ідею: достойно служити Мельпомені перед вимогливим рівненським глядачем!

Ваша яскрава акторська індивідуальність мала відповідну тональність і значимість у режисерських постановках А.Семененка, В.Опанасенка, В.Грипича, Я.Бабія, І.Білоуса, І.Рибчинського, Я.Маланчука, О.Олексюка, О.Мосійчука та багатьох інших. Хто з них залишив слід у Вашій пам’яті як високопрофесійний творець «живого слова»? Хто з молоді привертає Вашу увагу?
Передусім, мій перший головний режисер в цьому театрі – Андрій Харитонович Семененко, який дуже багато зусиль доклав до того, щоб ми увійшли нормально в колектив. І коли нас одразу ввели у виставу «Шосте липня» грати невеличкі рольки, А.Семененко з нами попрацював так, що у провідних акторів склалося враження, ніби ми граємо цю виставу з прем’єри. Він дуже багато зусиль доклав! Вважаю, що роль Віктора у «Варшавській мелодії», яку ми робили з ним у 1969 році - одна з найкращих моїх ролей. Вистава затрималась у репертуарі на 13 років, зіграли ми її 200 разів: 70 вистав з Галиною Пащенко, 130 з Ніною Ніколаєвою.
Слід, який залишили у мене режисери старшого покоління? Це і той же Володимир Грипич і Волимир Опанасенко, і Анатолій Горчинський, з молодих, безперечно, Олег Мосійчук. В нього я заграв драматичну роль Сухініна в «Канотьє» і Омелька в «Мартині Борулі».

 На рівненській сцені Ви втілили понад три сотні людських доль, яка ж все таки Вам, як Володимиру Сніжному, імпонувала найбільше?
Так! З усіх ролей, від одного-другого слова, до сорока сторінок тексту, я можу назвати ролі, пальців однієї руки вистачить за які мені не соромно перед глядачами, перед колегами. Це, передусім, Войницький із «Дяді Вані» Чехова, Сухінін із «Канотьє» Коляди, Віктор із «Варшавської мелодії» Зоріна, Гратинь із «Вій, вітерець» Райніса і, мабуть, все. До речі, коли ми закінчували Інститут, я написав список ролей, які я хотів би зіграти. Там була 21 роль – з них я потрапив на професійній сцені тільки на дві. Це Дядя Ваня і Дмитро «Не судилося». Не зіграний Чацький, Стрілецький, Альдемаро, Гамлет (хоча робили в інститутський роботі), багато не зіграно. Взагалі, кажуть: «Серце актора – кладовище незіграних ролей». Хоча я не можу скаржитися на свою долю – я грав Шевченка, Шекспіра, Шіллера, Райніса, Гюго, Гоголя - та майже вся світова драматургія. Вже не кажучи про українську класику – Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий. Я вважаю, що моя творча доля відбулася!

У 1993 році відбувся бенефіс з нагоди 25-річчя професійної діяльності творчого тандему – заслужених артистів України Ніни Ніколаєвої та Володимира Сніжного. Як значить місцевий театрознавець Ігор Жилінський: «Квиток на бенефіс уважався рідкісною удачею або немислимим привілеєм». Як же Вам нині «проживається» на сцені без Вашого другого творчого крила, адже Ніна Єгорівна зараз працює в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії?
Я вам скажу – пішла Ніна Ніколаєва з театру і всі мої головні роботи вибилися. Її два роки немає, я майже нічого не граю. Без неї – у мене світ зупинився!

На сьогоднішній день чи відчуваєте Ви «репертуарний голод» і з чим це пов’язано? Що хочете ще зіграти?
Це пов’язано з віком. В житті, ролі, які я міг грати ще 10 років тому назад, в 75 - я, просто, не маю на них права – це передусім. Ну, і потім, немає в театрі зараз режисера, який був би зацікавлений в моїй подальшій творчій долі. На мене вже дивляться як на пенсіонера, як на відпрацьований матеріал. На жаль… Сумно, але нікуди від цього не дінешся (сміється).
Хотів би зіграти "Перед заходом сонця" Г.Гауптмана та «Весельчаки» («Комедіанти») Н.Саймона.

Ваша акторська природа пройшла всі етапи становлення і змужніння на рівненській сцені. Як позначались на Вашій долі втілені герої. І який «післясмак» лишили вони сучасності?
Кожна роль залишає в тобі нові риси, які були, можливо, десь глибоко, але які ти не виявляв, не пробуджував. Від кожної ролі щось залишається. Мені більше по душі ролі – Сухінін і Дядя Ваня – десь вони перекликаються між собою. Дядя Ваня каже: «Пропало життя, я міг би стати Шопенгауером, Достоєвським», - але цього не відбулося. Це ж саме не відбулося в художника Сухініна – оця доля добра, невлаштованості життєвої – тема, яка мені найбільш близька.

Ви виховуєте на заочному курсі молоде акторське гроно при кафедрі театральної режисури Інституту мистецтв РДГУ. Які основоположні принципи застосовуєте у методиці роботи з акторами-студентами, чи працюєте за чиєюсь режисерською педагогічною школою, чи виробили власну?
Я не можу сказати , що я виробив власну школу, я сповідую те, чому мене навчив мій Вчитель! У мене збереглися студентські конспекти з його лекцій, якими я користуюся по сьогоднішній день. В мене є, навіть, план першого інститутського заліку, коли ми займалися вправами.
Вчитель у нас, передусім, мав закласти систему Станіславського: «От организации жизни человеческого тела до организации жизни человеческого Духа!» Всі роботи, які би я не робив зі студентами у виставах, ми, передусім намагаємося знайти положення тіла в просторі. Коли я цього досягаю в роботі з ними, тоді ми починаємо працювати над внутрішнім станом. Поки що я вважаю, що мені вдається. Всі мої випускники працюють по театрах, серед них заслужена артистка України Галина Цьомик, Олеся Демчунь (Рівненський театр), Іван Данілін, Тарас Козловський (Чернівецький ім. О.Кобилянської), Сергій Басай (Волинський театр) та багато інших.

Якийсь курйозний випадок з професійного життя?
Перша Соня в «Дяді Вані» була Ніна Ніколаєва. Згодом цю роль грала Галина Цьомик. Але випадок стався в тандемі із Ніколаєвою. Мені тоді було 46 років, так як Чехову. У фіналі за ремаркою Чехова Дядя Ваня плаче. Я ніяк не міг заставити себе плакати. Це зараз, з віком, заплакати як раз плюнути. І що я собі придумав. Я пішов в аптеку, купив ампулу нашатиря, розчавив її і обмотав в хусточку. Я зробив репетицію перед виходом на сцену, начебто я витираю обличчя і, вдихаючи нашатир, з мене поллються сльози. То це я так думав, що вийде. І ось іде вистава. Я розламую цю ампулу (сміється), підношу її до себе, а на сцені протяг, як раз мені в спину і тягне в напрямку Соні, яка переді мною, і Ніна Ніколаєва плаче, а мені хоч би що! (сміємося).

Що хочете побажати молодим акторам чи тим натхненним сміливцям, що обирають акторську професію?
Поменше амбіцій, побільше роботи, роботи над собою. Амбіції це те, що мистецтво не терпить, це те, що губить театр.
Людина талановита ніколи не виставляє себе на показ. Більше того справжній художник мучиться своєю неумілістю, навіть тоді , коли створює шедевр на сцені. Бездарність – пробиває собі дорогу сама. І зовсім недавно я взяв собі за кредо – це  слова Петра Сауха (колись йому батько сказав): «Якщо маєш менше ніж бажаєш – пам’ятай, маєш більше, ніж заслуговуєш!». Молодь, яка зараз прийшла в театр хоче і ролі, і ставки, і квартири, а ми два роки жили в театрі в гримерних. Тоді, коли нас прийшло 6 чоловік з курсу, тоді в театрі жило 24 чоловіки в гримерних, поки нам не дали гуртожиток. Квартиру я одержав через 7 років роботи в театрі.

Кому завдячуєте у цю мить за усе здійснене і відчуте?
Своїй мамі! За те, що вона народила мене на світ, за те, що коли я навчався в інституті, отримуючи пенсію 40 карбованців - 15 карбованців висилала мені, бо стипендія була замаленька (22 карбованці). Потім я їй, безперечно віддячив. Своїй мамі і своєму вчителю Михайлу Михайловичу Карасьову, пухом йому земля! Це вже пройшло після інституту 45 років, а ми курсом збираємося майже щороку. Збираємося, згадуємо, обов’язково їдемо на Байкове кладовище до нашого педагога.
Пригадую, якось одного разу він, між іншим, під час заняття сказав: «Діти які виросли в неповноцінних сім’ях не можуть бути акторами!» А я виріс без батька. Я й без того, будучи найбільш дорослішим на курсі, відчував себе серед тих дітей не зручно, мені було соромно… І тут я раптом почув таке від свого Вчителя. І це мене ще більше «затисло». Пройшло десь півроку і я почав задумуватись, як я тут опинився, навіщо я тут. Коли ми завершували І курс, Михайло Михайлович, роблячи аналіз про кожного студента, для мене сказав таке: «Вам потрібно звільнитись від Вашої «фламандської стриманості», я був би щасливий, якби ви мені зараз вилізли на люстру і там щось виробляли». І потрібно було пройти ще І-му семестру, коли він мене в сцені Гертруди і Гамлета мало не довів до істерики, я мало не розколотив портал, тоді я відчув себе абсолютно вільним. І після того я, і після того я… (закриває долонею очі, плаче) призначив його своїм Батьком! (Пауза). А потім все було гаразд…

Могли б назвати прізвища Ваших одногрупників?
Вітя Шулаков – відомий режисер, нажаль, покійний, лауреат Державної премії, народний артист України, Ніна Ніколаєва – народна артистка України в Рівненському театрі, Ліна Ізарова – народна артистка України в Рівненському театрі, Валерій Шептекіта – народний артист України в Молодому театрі, Нiна Гiляровська – народна артистка України в театрі Франка, Женя Мозковий заслужений артист України в театрі Франка, Лариса Потапенко – заслужений працівник культури України, Мирослава Резніченко – заслужена артистка України (перша заслужена артистка на курсі), Алла Нечерда – професор театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого, фахівець зі сценічної мови, кандидат наук. Так у нас 6 народних із курсу. Курс дуже вдалий. Я вважаю – це був зірковий час і педагога нашого, і нас як його студентів. Так що «Дай, Боже!».

І наостанок, я хотіла б попросити завершити нашу розмову улюбленим монологом чи фразою Вашого героя з спектаклю. 

 Моя професія – актор,
Мій хліб – комедія і драма.
Я цілий світ і я – ніхто,
В мені мене нема ні грама.
Обручками чужинських слів
Я переповнений до краю,
Я онімів, оглох, осліп,
Але я граю, граю, граю…
Я – на кону. Я – на коні,
Я входжу в роль на повну міру,
Але ці квіти – не мені,
Ці квіти – Гамлету і Ліру.
Аплодисменти – не мені,
І хоч я з них вершки знімаю,
Та на моєму знамені
Написано: «Мене немає!»
Я плачу в колонаді штор
По-справжньому, невтішно, гірко.
Моя професія – актор,
Нічим од вашої не гірша!.. (О. Ірванець «Актор»)

Тетяна Сокіл