Станіслав Лозовський: Тиміш з “Гетьмана”

“Спочатку це був навіть шок, коли ти на знімальному майданчику, працюєш сцену діалогу. А тут ледь не за п'ять сантиметрів від тебе якийсь освітлювальний прилад, а в 20-ти сантиметрах – камера, а тут дим пускають… тобто обстановка, яка не сприяє зосередженості, на перший погляд. І доволі швидко треба було перелаштуватися і навчитися не звертати на все це увагу. Це було важко, але я дослухався до своїх партнерів по фільму, які мали досвід в кіно і вчився у них”, – таким пригадує свій перший досвід зйомок у фільмі актор Станіслав Лозовський.

Його участь в українському кінематографі розпочалася з ролі Тиміша, старшого сина Богдана Хмельницького в "Гетьмані".

"Тиміша перед тим я вже грав у виставі “Берестечко” в нашому театрі і настільки ретельно пропрацював роль, що цей герой став мені дуже близьким. І цей досвід допоміг під час зйомок. Хоча робота в кіно – це інакше, аніж в театрі. Там немає часу на підготовку. От, скажімо, я знаю, що виставу в театрі готуємо три місяці. Супер! Взяв текст на сцену, ходиш, проговорюєш. Мені так легше вчити, аніж сидіти вдома його зубрити. А в кіно текст маєш знати ще до виходу на майданчик, там ніхто не буде чекати, поки ти щось там вивчиш”, – розповідає актор.

Після кінодебюту у “Гетьмані” до фільмографії заслуженого артиста України, актора Рівненського обласного музично-драматичного театру Станіслава Лозовського додалися також епізодичні ролі у фільмах “Захар Беркут”, “Ми є. Ми поруч” (режисер Роман Балаян) та ролі в серіалах українського виробництва.

"Пропозиції є. Я дивлюся на кастинг, або мені пишуть, щоб надіслав свої проби, питають, чи вільний я у такі то числа. А я дивлюся на свій графік і бачу, що в театрі зайнятий, дякую за пропозицію і відмовляю. І таких випадків у мене 99%. Тобто кіно проходить повз через зайнятість в театрі. Але я не жалкую. Бо театр я дуже люблю, а кіно розглядаю просто як додаткову школу", – зізнається Станіслав Лозовський.

Ніна Ніколаєва: Криком вигнала щурів з кадру

"От, буквально, нещодавній і один з найяскравіших моментів. В кадрі – живі щурі, бо по сцені мені сниться страшний сон, в якому кишить пацюками. Ну й людина, якій сниться щось страшне – вона ж кричить. От і я кричала так, що налякала щурів і вони бідні повтікали з місця зйомки. Це був дуже курйозний випадок. І зйомки в мінус 20 у мене були в короткому метрі нашого рівненського режисера. Це вже не так курйозно, скільки важко. Добре, що в команді працюють люди, які дбайливо приносять тобі чай і плед, або лід при +30”, – ділиться Ніна Ніколаєва.

Більшість з кінодосвіду заслуженої артистки України, акторки Рівненського обласного музично-драматичного театру – це роботи в серіалах українського виробництва ("Новенька", "Черговий лікар", "Жіночий лікар", "Виклик", кілька сезонів "Сліпої"). А з художніх фільмів Ніна Ніколаєва називає лише один великий проєкт – “Гетьман”. У стрічці вона зіграла роль наложниці кримського хана Іслам-Гірея.

"Звісно мені кіно подобається. По-перше, це фінансово вигідно, по-друге, кіно має вплив на людей, як і театр, воно покликане допомогти людям впоратися із якимось проблемами, отримати насолоду. Але в театрі є пряма взаємодія і обмін енергією з глядачами, а в кіно – ми працюємо більше з командою, яка за кадром – операторами, режисером, партнерами. І ти тільки можеш прогнозувати, що відчуватиме глядач, коли дивитиметься вже готовий фільм”, – зізнається акторка.

Вікторія Клєщенко-Пилипчук: Епізод зі мною вирізали

"На допрем’єрному "Захара Беркута" у Львові я була така щаслива. Боже, в кіно, на великому екрані себе побачила, грала в епізоді, з якого починався фільм, ми всією сім’єю поїхали, дивитися. А потім той шматочок вирізали, бо стрічка вийшла задовга. Отакий був в мене перший досвід у великому кіно", – розповідає Вікторія Клєщенко-Пилипчук.

Але про ці зйомки акторка не жалкує. Розуміє, що так сталося не через те, що погано зіграла.

"Не все ж увійде у фільм з того, що було знято. На відміну від театру, де з готової вистави нічого не заберуть. Але однозначно, зйомки в "Захарі Беркуті" – це було класно, коли ти на знімальному майданчику і там не лише українські митці, а й американськи актор  і режисер. Це корисний досвід, який може знадобитися в іншому проєкті. А взагалі, як на мене, кіно – це процес очікування на майданчику. Ти довго чекаєш, коли зайдеш в кадр і, в принципі, немає часу розігнатися – одразу треба видати результат. Мені це цікаво і не до кінця вивчена грань моєї професії", – резюмує Вікторія Клєщенко-Пилипчук.

Окрім епізоду в "Захарі Беркуті" Вікторія Клєщенко-Пилипчук має досвід зйомок у короткометражному фільмі, але не українського виробництва.

Не завдяки, а всупереч

Окрім власного кінодосвіду, Суспільне також попросило рівненських акторів поділитися думками про сучасне українське кіно та чого йому, можливо, бракує.

"Я не є експертом в українському кіно і не настільки затребувана в цій індустрії, тому скажу радше, як глядачка. "Поводир", "Мої думки тихі", серіал "Спіймати Кайдаша", які я б відзначила. Хотілося б, щоб більше знімалося фільмів про сучасну Україну, щоб в цих героях ми впізнавали себе і свої проблеми, щоб знімалися історичні фільми. У нас є актори, прекрасні режисери. І був період, коли держава виділяла з бюджету кошти на українське кіно. Але зараз… Так, багато наших режисерів беруть призи на фестивалях і короткометражками, і авторським та документальним кіно, але це всупереч, а не завдяки державній політиці”, – вважає Вікторія Клєщенко-Пилипчук.

"Думаю, що українське кіно наразі чекає своїх героїв, своїх впізнаваних облич. Вони є, але зараз відбувається розвиток українського кіно і я впевнений, що з часом їх буде ще більше. І вони будуть робити гарні фільми, а ми всі будемо з задоволенням їх дивитися. Є сильні українські фільми, які я дивився із задоволенням. І впевнений, що будуть іще сильніші", – зазначає Станіслав Лозовський.

"Я думаю, що в нас бракує професіоналів у кіно, як і в будь-якій сфері. У нас трошки на передньому плані, можливо, поки що така фінансова сторона, можливо, менше творчого. Мені здається, що, можливо, й сценарна сфера не дуже розвинена. Українське кіно ще дуже юне, на базі свого становлення, а не розвитку. Мені здається, що театр наразі сильніший саме в підготовці цієї сфери. Але вірю, що це розвиватиметься”, – ділиться думками Ніна Ніколаєва.

Рівненщина в українському кіно

У 2019-му році створили Асоціацію кінокомісій України, яка майже в усіх областях має регіональні осередки. І саме вони пропонують кінематографістам місцеві локації та організовують приїзд на зйомки в область. На Рівненщині таку кінокомісію наразі лише формують, – повідомив Суспільному ініціатор її створення Віктор Булига.

При цьому він додав, що 15 вересня Держкіно організовує у Києві круглий стіл на тему "Кінокомісії України: особливості, перспективи розвитку". На цьому заході будуть представники від Рівненщини.

А з тих локацій, які вже потрапили в епізоди українського кінематографу, Віктор Булига назвав ряд місць.

Художні фільми:

• "Поводир" (режисер Олесь Санін) – Тараканівський форт і Базальтові стовпи
• "Джура королевич (режисер Антон Гойда) – Тараканівський форт

Так знімали стрічку "Джура королевич" у Тараканівському форті в 2019 році

Короткометражні фільми:

• "Тунель" (режисер Віктор Булига) – "Тунель кохання", (учасник Каннського фестивалю у секції “Корнер шорт фільм” 2015)
• "Кавалери" (режисер Віктор Булига) – місто Рівне, (отримав 1-шу премію у номінації “Мистецтво жити” кінофестивалю Полтава-Док, 2018)

Повнометражні документальні фільми

• "Пересопницьке Євангеліє" (автор – Олексій Бухало) – Пересопниця
• "Грецький горішок" (автор – Віктор Булига) – Рівне, Олександрія