Станіславе, ви народилися в акторській династії. Чи вплинуло те, чим займалися батьки, на вибір майбутньої професії?

Звісно, вплину. Я що завжди був на сцені, в театрі. Знав тут кожен куточок.  Це й стало визначальним фактором. Хоча після школи  планував вступати на іноземну мову. Та все ж обрав акторство…

Пригадуєте свою першу роль? З якими емоціями виходили на сцену?

Це була роль новонародженої дівчинки. Зіграв її, щоправда, вже коли був у трупі театру. Дитиною ж грав здебільшого у масовках.

Наскільки впевнено почуваєтеся зараз, виходячи на сцену?

Скільки б ти не був у професії, хвилювання завжди залишається. Щоразу хочеться зіграти, навіть незначну роль, дуже добре, відчуваєш таку відповідальність, наче граєш Гамлета. Буває, хвилини рахую до виходу на сцену… Тоді якийсь такий трепет, в голові крутиться: «ну, коли вже? Коли…»

Ви працюєте одразу у двох театрах: ляльковому і драматичному. Не складно поєднувати?

Час такий, що актори мусять бігати, шукати заробіток. Хтось знімається в кіно, хтось в серіалах, а хтось взагалі працює на контрактній основі в кількох театрах…

Ви також знімаєте в кіно. Нещодавно зіграли одну з ролей у фільмі Ахтема Сеїтаблаєва «Захар Беркут». Розкажіть про ці зйомки?

Мені пощастило потрапити в цей фільм. Зіграв у цій стрічці Сокола. Коли запрошували на проби, спитали, чи знаю англійську мову. На щастя, з цим у мене все гаразд… Кіно, це те мистецтво, де мало місця для фантазії. Це – реальність. Тут треба діяти так, як би ти діяв у житті.

У цій стрічці знялися чимало голлівудських зірок. Наскільки легко було працювати з ними?

Вони, насправді, прості і доброзичливі люди. Професіонали своєї справи. Працювати з ними було дуже легко. Хоча зйомки іноді були важкими: доводилося й спеку терпіти в гарячих костюмах, й серед ночі працювати… Ми знімали сцену з танцем,  мабуть, дублів 15. Танець сам по собі дуже складний. Але ж не можливо на 5 дублі сказати: «Досить, я втомився». Бо ж не знаєш, який із них буде вдалим…

Ви поєднуєте і роботу в театрах, і в кіно… Що з цього вам найближче?

Мабуть, все-таки театр. Тут я почуваюся впевненіше. Стосовно кіно, то треба просто освоїти цю професію…Поки що я не можу назвати себе кіноактором… В кіно я працюю по театральних законах, а це не правильно. В театрі твоя публіка – глядачі, а кіно – камера, яка не дасть реакції на твою гру. Для знімальної групи ти також грати не можеш, бо кожен зайнятий своєю роботою, і не оцінить твоєї майстерності. Немає «живого» контакту з публікою.

За свою творчу кар’єру ви зіграли чимало різних ролей. Яка найулюбленіша?

Подобаються комедійні ролі. Сподіваюся, що з часом мені даватимуть їх більше. Взагалі, до кожної ролі підходжу по-особливому. До того ж, ніколи не загадую на перед, кого саме б хотів зіграти. Люблю несподіванки. Хочу бути готовим до кожної події у своєму творчому житті. Актори ж ростуть на ролях.

Чи змінилося з часом сприйняття публікою тих чи інших вистав?

Ми з глядачами рухаємося в унісон. Мені зараз важко сказати, яким глядач був, скажімо, 20 років тому, і яким він став зараз. Переконаний, що не важливо, яка публіка, головне – контакт із нею. Якщо гра акторів «зачіпає» тих, хто в залі, вона реагуватиме однаково у будь-який час. Як на мене, це швидше стосується режисури, що автор постановки хоче донести до глядача.

Ви – заслужений актор. Проте звання своє особливо не афішуєте. Чому?

Скромно по це говорю, тому що воно сильно заважає в кіно. Тебе ж на зйомки запрошують не як заслуженого, а як професіонала. Треба роботою доводити, що ти чогось вартий, а не званнями. Так, в театрі це дає мені 20% до зарплати. Як на мене, зараз це звання нічого не вартує. Театру, можливо, й потрібно, щоб були заслужені, народні… Бо це престиж. Особисто для мене – всього лише регалії. А я їх не люблю. Гордий тим, що я працюю в театрі.

 28.03.2020