Рівненський актор Андрій Куделя: з Імператорів в Ідіоти
08.12.11
Рівненський актор Андрій Куделя: з Імператорів в Ідіоти

Заслужений артист України — про те, чому актори стають моральними каліками; чому він надзвичайно любить тишу; коли в нього бувають напади істерії та чому тішиться з того, що його син Андрій не пішов стопами батька

— Скорпіон як знак Зодіаку — класний. Доброзичливий і лагідний... Доки його не чіпають :) Це хороші, віддані друзі.

— Але ядок люблять випустити...
— Ну, якщо Скорпіон вважає, що його несправедливо зачіпають, — тоді тримайся!

— Нещодавно ви відсвяткували день народження. Якими подарунками порадували?
— З друзями у нас існує домовленість. Юрка Ширко (теж актор Рівненського театру — авт.) подарував мені кілька пар шкарпеток. На цілу зиму вистачить :) Я взагалі дуже практичний чоловік. Люблю сам дарувати практичні речі. У цьому якраз проявляється моя натура Скорпіона. Так, як і пунктуальність, наприклад. По дому також все сам роблю...


— І їсти собі самі готуєте?
— Ну, аякже! По ресторанах немає за що ходити! :) Дивився нещодавно один сюжет по ТБ, де розповідали, як наші віпи обідають щодня на 1500 гривень...

— Берете кожного дня по корпоративу, по весіллю і...
— І тоді теж не вистачить! Тим більше, у мене ж машина. Стою оце в касі банку і плачу, віддаючи ті гроші...

— А яке авто?
— “Рено Сандера”.



Андрію, у 2007 році ви давали інтерв'ю “ОГО”, де зазначили, що мрієте зіграти Калігулу... Тепер можете констатувати, що “мрії збуваються”?
— А то! Хоча нинішню свою мрію реалізовуватиму вже, мабуть, не з цим режисером :) Бо я йому говорив уже про те, що б хотів зіграти, але він поки “не бачить мене у цій ролі”. Я хочу зіграти Мишкіна в “Ідіоті”. Може, знайдеться з часом якийсь режисер, готовий взятися. Думаю, років так з... чотири я ще протримаюся!

— Років з чотири? А далі що?
— А далі не знаю... Вже, може, “дедушок” буду грати (сміється — авт.).

— Та годі вам. При нинішніх можливостях гримування...
— Можливо... Так що така є мрія... Після Нового року прийде Павлюк (Сергій Павлюк, режисер, що ставив на сцені Рівненського облмуздрамтеатру “Калігулу”, “Сон літньої ночі”, “Дуже просту історію” — авт.), то я, мабуть, з ним ще поговорю на цю тему :)


— А є ще якісь мрії, не пов'язані з театром?
— Є. Вже 19 років. Відтоді, як я прийшов у цей театр. Отримати житло. Заслужений артист України живе на сімох квадратних метрах. І перспективи у цьому питанні я ще не бачу. Така вже доля артиста. Ось машину купив у кредит, але навіть тих грошей не вистачило на однокімнатну квартиру. Плюс: син нині вчиться, треба ще у нього поки вкладати. От звідси у заслужених артистів з'являються так звані халтури, підробітки та інше.


— А син десь тут вчиться, у Рівному?
— Ні, у Луцьку. На “мєнєджера”. Хоча спочатку все повторював: “Я буду артистом, артистом...” Я домовився йому в Луцьку (в мене там є знайомі в культосвіті, я ж працював у Волинському ляльковому) і відправив його на урок сценічної мови. Після чого Андрій сказав: “Ні, це не моє..” І я з полегшення видихнув. Я б насправді не хотів такої долі своїй дитині. Воно все гарно із зали виглядає, але зсередини... Дуже важка професія.

— Чому?
— Моральними каліками тут усі стаємо... Абстраговані від усього...

Так, у вас же ще ляльковий театр...
— Знаєш, в ляльковому все набагато простіше. Там, на щастя, мабуть, сцена не потребує таких глибоких переживань. Хоча... Незабаром до лялькового приїде режисер з Бреста. Він свого часу ставив дитячу виставу “Буратіно”, а зараз буде ставити для дорослих — "Людина з Ламанчі" по Сервантесу. Побачимо, що з того вийде...

— Як вдається переключатися з драми на дитячу аудиторію?
— Насправді, з дитячою аудиторію набагато легше: у тому плані, що діти люблять яскраве, люблять рух і дію. Коли це відсутнє — вони починають відверто скучати і займатися своїми справами. Там головне освоїти професію лялькаря.

— А з іншого боку, кажуть, дитина-глядач швидко “розкусить” поганого актора...
— Скоріше, не актора... Дитина відразу відчуває фальш. Коли все на одній ноті отак 50 хвилин робити (кричить голосно "Ааааааа!!", аж по вухам різало :) — авт.), то вони починають ходити по залу, кричати: “Хочу пісяти!”, ну і так далі :) Фізично буває важко, коли запара тут і там... Але поки якось вдається поєднувати.


— Скільки годин на добу спите?
— Намагаюся спати повноцінно — вісім годин на добу. Вдень, буває, вдається після денної репетиції годинку подрімати. Якось був такий період, коли я кинув курити, то аж підйом сил відчув. Тоді не так хотілося відпочивати. А тепер от знов почав. У ляльковому, до речі. Як зазвичай — за компанію. А писав добрий американський дядя: “Не буває однієї сигарети!”

— А які ще маєте згубні звички?
— Ну, якщо вважати “сто грамів” пагубною звичкою, то перед вихідними можу собі дозволити :)

А якщо брати якісь акторські заморочки? В приступах істерії, до прикладу, битися...
— О, буває! Коли мене доведуть, я можу тут скричатися з піною у рота. За правду я! (Сміється — авт.) Я за справедливість... Сам намагаюся жити по-справедливості, і цього ж вимагаю від інших.

— Повертаючись до вистави “Калігула”. На мою думку, це поки що ваша найзнаковіша роль. Як вдалося пережити роль?
— Можливо, це режисеру так вдалося мене перевтілити... Розказати словами — це важко. Воно, напевне, десь у мені є ця подібність, від природи... Ну, і режисер, звісно, зумів мене розкрити. Сергій (Павлюк — авт.) на відміну від багатьох режисерів, не любить ламати акторів, давати абсолютно протилежні по характеру ролі. Він навпаки — шукає якусь схожість між героєм та його виконавцем. Одним словом, поєднання режисури з космічним натхненням :) Я не знаю, як можна словами пояснити, “як з’їхати з глузду”.

 

Андрію, наскільки я знаю, окрім Дніпропетровського державного театрального училища, ви ще й режисерський закінчили у Рівненському державному інституті культури... (у цей момент до Куделі телефонують з лялькового театру і він недовго узгоджує свій графік роботи).
— Бувають такі накладки часто... Тут, у драматичному, вистава, тут вже — у ляльковому... Так ось, що я хотів сказати: можеш відверто написати, що в нашому інституті я нічого нового не здобув. (Реагуючи на мій сміх — авт.) Дивись: професійна підготовка в мене вже була, неабияка.. А так вивчився заради диплома. От тільки філософію там добре запам'ятав! Там так просто це не можна було здати! Навіть шпаргалки доводилося писати :)


— А ніколи не виникало бажання спробувати себе у якості режисера?
— Та якось... Я, мабуть, ще не награвся. Мені, напевне, ще поки немає що сказати виставою. Або я ще не прочитав такої п'єси, яка б мені засіла і хотілося цілу виставу поставити.

— Наскільки правда те, що відкривачем вас — як талановитого актора — став режисер Олександр Олексюк?
— Можна й так сказати. Можливо, тому, що він одразу почав мене брати у вистави, які тоді ставив на сцені Рівненського театру. Тому так — я за це йому дуже вдячний. Однак, це не означає, що я йому “пробачаю” ті вистави, які він ставить зараз... І ми, буває, сваримося через це. Я розумію, що глядач у нас не надто вибагливий, але часом хочеться чогось нового. Щось треба міняти.

— Таке питання: це у вас така своєрідна манера поведінки — блазнювати, в хорошому сенсі цього слова?
— Не знаю. Можливо, це маска моя... Єдине. у чому впевнений: поки сам собі не влаштуєш свято, ніхто його тобі не зробить. У житті вистачає проблем. Тому якщо я так себе не буду вести, то точно впаду в депресію. Тому як ось такий шут :)



— Можливо, тому комедійні ролі для вас...
— ...даються легше? Так. Поясню чому. В акторів є таке поняття як техніка. Коли емоцій, натхнення немає, то актор включає техніку — “В душе пусто, а на лице улыбка”. Справа в тому, що мені просто з років 15 давали такі ролі, тому я до них звик.

— Це син “підсадив” на соціальні мережі (Андрій Куделя доволі активний користувач Вконтакте, Facebook та Однокласників)? Чи це ваша ініціатива була?
— Це моя! Я взагалі дуже люблю все нове! Ще коли телефони з'явилися, оті перші, в мене вже був такий масивний телефон Філіпс, яким можна було гвіздочки забивати :) Потім у мене з'явився ноутбук, тому що в тій кімнатці у гуртожитку цілу комп'ютерну систему не поставиш. Я його два роки вивчав, “досліджував”, доки сам все не освоїв... Я ж кажу: ми повинні рухатися в ногу з часом. І тільки так розвивати в театр. У першу чергу, знати, що нині відбувається у молодіжному середовищі.

— Ви людина, зайнята практично у всіх виставах...
— Тепер вже ні, слава Богу. Десь років 4-5 тому був такий період, що я грав у 95 відсотках усього репертуару театру. І це насправді добре! Бо тоді я просто валився з ніг! Жити не хотів, а тільки обійняти подушку!.. А зараз навпаки. І так повинно бути: актор не може бути скрізь. Я не вмію “грати у напівоберта”. Я вивертаю душу на кожній репетиції.

 



— А трапляються прояви зірковості?
— Хм... Бувають такі напади “пожаліти себе”. Мовляв, ось я, заслужений актор України, і ось так от зі мною... Але то відразу проходить. Розумієш, актор — то така професія, що ти кожного разу маєш на сцені доводити своє вміння. Як тільки внутрішньо це пропадає — ніякі звання тобі не допоможуть. Тебе просто забудуть.

— Як щодо прихильників і прихильниць? Наскільки їх багато і як зазвичай вони проявляють свою прихильність?
— Я не знаю... Таких прихильників, які стоять під дверима і не дають своїми дзвінками спати, в мене немає.. Зараз дуже добре, що є інтернет :) Все там. Там з прихильниками і спілкуємося. Є кілька прихильників, з якими тісно спілкуюся, які практично друзями мені стали. Хоча насправді я людина замкнута. І справжніх друзів у мене... два.

— Можливо, тому, що дружба — це віддача емоцій. А ви, актори, всю енергетику на сцені віддаєте...
— Мабуть. Друг — це професія. Дружбу треба вміти підтримувати. Є люди, які в міру свого характеру потребують комусь віддавати свої емоції, а хтось навпаки — намагається усамітнитись. Я все-таки люблю тишу... Я відпочиваю, коли закриваюсь від усього світу...



— А син, до речі, схожий на вас?
— Зовнішньо — ні. На дружину схожий. А внутрішньо... Справа в тому, що за характером ми з дружиною дуже схожі. Ми обидва Скорпіони і вона така ж ненормальна, як і я :) А він трошки спокійніший. Практичніший, я б сказав. І мене це дуже тішить. Він до мене приїжджає частенько, але в театр ходить рідко. Бачиш, у мене батьки, родичі в принципі не мали ніякого відношення до культури, до мистецтва. А я от став актором.

— Ви якось розповідали, що вирішили стати актором ще у 14 років... Вік в принципі ще занадто малий, щоб так точно усвідомлювати, ким ти хочеш стати. Це пов'язано з тим, що ви рано подорослішали?
— Це пов'язано з тим, що я не хотів іти працювати на завод :). Я себе просто не уявляв за верстатом... Можливо, тому, що батьки відчували, до чого я більше схильний. Я ж поступав початково не на акторський, а на хореографічний. І коли я прийшов, а там розподіл по селам. І я зрозумів, що працювати завклубом — мені не надто подобалась така перспектива. Тому пішов на акторський :) Прийшов здавати екзамен, навіть поняття не маючи, що треба буде здавати! Прийшов з ручкою писати диктант! А тут довелося згадувати усі вірші, які вчив у школі!

— Хто для вас із прославлених театральних діяв є авторитетом?
— Євгеній Миронов. Дуже його люблю. Я б хотів бути таким, хоча він молодший за мене. Хоча там і школа інша, і театр не державний... Вся проблема в тому, що ми працюємо в державному театрі...

— Розкажіть про чорну кішечку свою...
— По-перше, я дуже люблю чорний колір. 95 відсотків мого гардеробу — чорного кольору. Останні два роки на літо вже трошки кольорового одягу собі накупляв :) Я люблю або яскраво червоного, або чорного кольору речі. Так само я дуже люблю котів. І коли мені кілька років тому принесли маленьке чорне кошеня, я не міг відмовитися. А потім я поїхав у відпустку. Тоді Олеся Демчунь, наша актриса, яка ж мені кошеня і подарувала, “проґавила” його :) А зараз у мене є інша кішка, теж два роки тому мені подарували. Вона як сіамська, тільки пухнаста. Вже котеняток приводила. Роздаю кошенят потім :) Мені добре з нею, вона мене гріє, лащиться... До речі, я десь читав, що той, хто любить собак — більш схильний до дружби. А хто кішок — той дуже “влюбчивий”. Можливо, воно так і є.. Так, я “влюбчивий”. Я не можу бути сам. Мені треба про когось дбати, щоб про мене дбали. Хоча живу я сам, але я не сам :) З одного боку, я не знаю, чи витримав би, якби жив зараз з сім'єю... А от такі стосунки мене абсолютно влаштовують. Офіційно з дружиною ми не розлучені, хоча не живемо разом уже 19 років. Ми хороші друзі. Виховання сина все-таки більше лягло на плечі дружини. Хоча у ранньому віці я постійно ним займався. Тому оці недоспані ночі, переміни підгузків і так далі — мені дуже знайомо :) Нині я маю свою другу половинку, яку дуже люблю.

— А якби була перспектива мати другу дитину?..
— Я тобі, можливо, скажу зараз таку страшну річ. Я оце дивлюся на цей світ, куди він котиться. То я навіть не знаю, що чекає далі мого сина. Часом страшно стає. Я все-таки півжиття прожив.

— Колись хоч “надія у світле майбутнє” була :)
— Так. Крім того, тоді була стабільність. Хоча я не скажу, що зараз я жебракую, мені достатньо платять, аби я витрачався на сина, я не голодаю. Ясно, що треба виплачувати кредит за машину... Але я її так хотів! Вона мені аж почала снитися! Десь рік тому я якраз отримав права. Ну, така дурна акторська риса: вже як щось хочеш... Але нині я отримую масу задоволення, коли сідаю за кермо. Не знаю, чого там мені захочеться через кілька років. Але я десь читав, що Скорпіони вміють на свою голову знайти “препятствия, которые потом с успехом преодолевают” :)


— На завершення: розкажіть трошки про свою другу половинку.
— (Затих, з хвилину сидів замислений — авт.). Я її надзвичайно люблю. Вона мене, сподіваюся, теж. Розумієш, у мене вже не ті юні романтичні відносини, все набагато глибше... Одним словом, все класно :)

Спілкувалась Юліана ТЕТ
www.ogo.ua

переглядів: 2415

Коментарі

11.12.2011 18:28 Оксана пише:
Мене вразили обидва спектаклі на "К": "Калігула" і "Каліка..." Другий я проживаю ще й досі - завдяки Андрію. Усвідомилося багато цінних речей, які до вистави тількн відчувались. Вразила гра - "рівна" емоційна гра впродовж спектаклю - можна тільки уявляти, чого це вартувало актору. В четвер я знову йду дивитись "Каліку".
Цікаво було прочитати розмову з непередбачуваним Андрієм. Андріє, "тримайте хвилю"! Дякую.
12.12.2011 23:33 Водяник пише:
50 відсодків (власне ті що стосуються особистого) знову ж таки лишитися "прикриті маскою" ... навіщо питати про особисте якщо людина і так ніколи не скаже правду?
... така доля - носити маску все життя як справжній актор, актор на сцені та в житті...
12.12.2011 23:35 Водяник пише:
А за машину... вже навіть анекдот по місту ходить:

- Навіщо Куделі машина?
- На роботу їздити!...

;)
13.11.2012 22:46 Катерина пише:
Хороший актор!!


Додати коментар

Ім'я:
Текст повідомлення:
Контрольне число:
CAPTCHA Image
інша картинка
Введіть набір цифр на малюнку

 

Читайте також: