1991 року на сцені Національного театру імені Івана Франка у легендарній виставі Сергія Данченка Жанна д’Арк із мечем у руках ішла визволяти рідний край – а Україна нарешті здобувала сторіччями жадану незалежність. Тоді театр не лише вкотре випередив історію, але й вчасно попередив: будь-яка перемога дається дорогою ціною, а шлях героїв у безсмертя завжди пролягає через Голгофу. За останні десятиліття «Білу ворону» із різною мірою успіху ставили лічену кількість разів, однак, мабуть, ніколи ця опера не звучала так болісно актуально, як на сцені Рівненського театру в постановці Максима Голенка.

Лібрето до рок-опери «Біла ворона» Юрія Рибчинського народилося з його ж поеми. Головний художній принцип – симбіоз історичних фактів та легенд, реального та фантастичного планів, у яких оживають напівзабуті герої та отримують людську подобу метафізичні сили. Триває столітня війна, продовжуються політична криза у Франції та переможний наступ Англії, аж раптом селянка Жанна Д’Арк за покликом невіданих голосів зголошується очолити французьке військо. Попереду її чекають слава, нечувана для дівчини її походження популярність, а пізніше – полон, забобонні звинувачення церковників у відьомстві та полум’я аутодафе.

Юрій Рибчинський додає у цю історію ще й любовну інтригу: українська Жанна, вирушаючи на війну, кидає коханого Жюльєна, якому не лишається нічого іншого, ніж страждати, намагатися її повернути будь-якою ціною, а зрештою, так і не зрозумівши її вибору, зрадити. Власне, любов до Батьківщини, яка виявляється вагомішою за особисті стосунки і є лейтмотивом чи не кожного третього твору української літератури, сповнює і «Білу ворону» потужним патріотичним пафосом.

Зважаючи на нинішні події в Україні, театр міг, не напружуючи ні уяву, ні м’язи, зробити безпрограшну ставку саме на патріотичне виховання глядача і перетворити «Білу ворону» на таку собі мистецьку агітку, де і війна, і полонена дівчина-воїн, і політичні інтриги, і торги-аукціон за життя бранки набували б абсолютно конкретних асоціацій. На щастя, постановник Максим Голенко виявився мудрішим та абсолютно точно розрахував: емоційний ефект може бути в рази сильнішим, якщо публіцистику замінити метафорою, а політичний конфлікт двох країн представити в етичних вимірах боротьби істини з облудою. Саме тому режисер один із виразних акцентів спектаклю робить на ситуації вимушеного самозахисту, адже Жанна перетворюється на воїна, коли вбиває насильника, обороняючи свої життя і честь.

В основу конфлікту «Білої ворони» на сценіРівненського театру Максим Голенко закладає передусім відвічну боротьбу добра і зла, неба і пекла, що зрештою трансформується у цьому спектаклі у протистояння світла і темряви. Звісно, що остання представлена значно потужніше й агресивніше: стилізована під образ рок-зірки Столітня Війна (Ніна Ніколаєва) та її спритний імпресаріо й конферансьє Блазень-Диявол (Ігор Ніколаєв) ведуть у наступ військо з можновладців та церковних ієрархів, хвацьких солдатів-мародерів та меркантильних повій. За задумом постановника, цей наступ зла і опір добра розгортається у справді епічних масштабах: велика сцена заповнена людьми – тут і оркестр, і хор, і кордебалет. Кожний новий епізод, як і годиться у першокласному мюзиклі, перетворено на осібний вигадливий номер-атракціон (титанічна робота балетмейстера Максима Булгакова).

Разом із художницею Аллою Локтіоновою режисер насичує простір деталями-знаками, що вельми делікатно нагадують про сьогодення: тут на короткі моменти з’являються і зникають залізні щити «Беркуту» та мегафон промовця, каміння-бруківка та смартфон у руках диявола, що цинічно робить селфі перед натовпом роззяв, які прийшли подивитися на страту орлеанської діви…

Натяк спрацьовує куди краще за банальну документалістику, змушує пригадати, що війна добра зі злом не порівняно довша за будь-які хроніки. Саме тому костюми вистави моделюють позаісторичність дії, вони ж виразно-характерні, однак насправді – понад міру еклектичні: Жанна із провінціалки перетворюється на солдата-волонтера, у білій уніформі, кашкеті та бронежилеті, англійці дефілюють у манірних котелках та напівпальтах початку ХХ століття, а французький дофін Карл (Андрій Куделя) представляє гламурну тусовку 90-х – золоті штани, оголений торс та хутряний піджак. Ілюструючи думку про універсальний час «Білої ворони», театр тим не менш не подужав об’єднати різні стилі в одній художній площині, залишивши це завдання уяві глядачів.

Але натомість Максимові Голенку вдалося, і це вже стає певним фірмовим почерком режисера, створити злагоджений і партнерськи рівноправний акторський ансамбль. У цій «Білій вороні» немає ролей невиразних – кожен образ відтворений постановником та акторами із вражаючою точністю та прискіпливістю. Жанна Д’Арк у виконанні Наталії Боярської, як і очікуємо, перетворюється із романтичної дівчинки у новочасного лицаря, однак не втрачає ані милосердної щирості, ані високої наївності – власне, режисер наполягає на такому негероїчному образі Жанни, без мідного нальоту пам’ятника та прикмет навіженого фанатизму. Її стихія – світло в усіх його численних проявах, починаючи білою гамою кольорів легкої одежі, закінчуючи вмінням «керувати» театральними софітами та розмовою у камері із променем прожектору, як посланцем неба. Навіть багаття, що в ньому згорить Жанна, народжується у виставі з каскадної люстри – тож героїня зникає не у пітьмі, а у яскравому світлі.

Головні меседжі у спектаклі отримують своєрідну «підсвітку» зсередини завдяки режисерським акцентам та вправній роботі диригента Зіновія Крета та концертмейстера Валерія Кравчука. Окремі арії, як, наприклад, «Свобода», перетворені просто таки на громадянські маніфести: артисти виходять у зал і пропонують глядачам також підтягувати на повторах це слово-заголовок, слово-лозунг. Щирого захвату гідна робота оркестру, що з однаковою легкістю і вправністю виконує різної складності музичні номери, стилістично наближені до хард-року, поп-естради, соулу чи блюзу. А квартет вокалістів Ніна Ніколаєва, Наталія Боярська, Ігор Ніколаєв та Микола Бобрик гідно відстоюють вокально-фаховий рівень спектаклю.

Зрозуміло, що сам жанр рок-опери передбачає бравурний тон фіналу та надиктовує авторам та публіці готові відповіді-кліше на кшталт «кохання сильніше за смерть» чи «герої не вмирають». Зрозуміло, що глядацький організм, пересичений смутним щоденним інформаційним потоком, оптимістичному мистецькому допінгу жодного опору чинити не збирається. Тим паче, режисер сам недво­значно натякає на існування й відповідно виконання усіма героями, та й усіма нами вищого задуму: у фіналі диригент одягає свій білий фрак із білими пухнастими крилами, що весь спектакль висів поруч на бильцях. І остаточно стає зрозуміло, що і бісівська підступність, і людська ницість, і безрозбірливість смерті – лиш невід’ємні складові гармонії в партитурі, автора якої знають усі.

Рок-опера «Біла ворона» Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського –
Рівненський академічний український музично-драматичний театр.

Режисер – Максим Голенко;
диригент – заслужений артист України Зіновій Крет;
сценограф – Алла Локтіонова;
балетмейстер – Максим Булгаков.

Прем’єра – 11.12.2015



Ірина Чужинова, «Український театр», № 2 за 2016 рік
Фото Анатолія Мізерного