У рок-опери Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського «Біла ворона» є здатність «поставати» на вітчизняному кону в доленосні, поворотні історичні моменти.

Вперше вона з’явилася на ньому 1991 року (легендарна постановка Сергія Данченка в Київському театрі ім. І. Франка). «Друге пришестя» відбулося одразу після помаранчевої революції, на хвилі сподівань та піднесення (рімейк здійснив Анатолій Хостікоєв — хедлайнер першої прем’єри).

І ось — сьогодення, доба значно жорсткіша й жорстокіша. Тож замість «лайт»-версій природно постав «хард»-варіант. А саме: у режисурі Максима Голенка, хореографії Максима Булгакова та сценографії Алли Локтіонової на сцені Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру — камуфляж, щити, «балаклави», кийки, чорно-білі кадри кінохроніки на заднику...

У переказі все це може видатися лобовоосучаснювальним, навіть кон’юнктурним. Насправді ж, така атрибутика тут радше фонова й використовується делікатно-дозовано: нічого не вдієш — за сюжетом війна триває кілька десятиліть, все цивільне давно зносилося... Крім того, у виставі багато інших знаків, інших театральних «посилань»: Столітня війна (Ніна Ніколаєва-Годунок) та Блазень-диявол (Ігор Ніколаєв), який став тут наскрізною постаттю такого собі розпорядника історичної сцени, ніби завітали сюди з якого-небудь голлівудського мюзиклу, подібного до «Кабаре» або «Мулен Руж»; старці — герцоги-кардинали в капелюхах-»казанках» та рукавичках, що сперечаються за Жанну на аукціоні (Олег Пшин та Петро Лісенчук), — типові брехтівські персонажі; Менестрель (Микола Бобрик) — класичний рок-фронтмен, король Карл, весь у золотому (Андрій Куделя) — якийсь мультяшний... А навколо них, на поворотному колі, яке можна і прискорити, і повернути назад, — майдан, торжище, де люди почергово стають то народом, який стає на бій, то натовпом, який із задоволенням позує на тлі ешафоту для дияволового «селфі»...

Власне, механіка цього нескінченного колообігу і є предметом розгляду режисера. Механіка зради — наприклад. Диявол «зомбує» Жюльєна (Станіслав Лозовський), втягуючи його у ритм степ-дуету (фірмова «фішка» Максима Булгакова як танцівника й хореографа), і цим самим степом повертає його назад, під свою владу, коли жертва зривається було з гачка. Механіка зречення самих себе: «Старайся бути тихим, непомітним, щоби не бути проклятим і вбитим...» Механіка того, як звичайна людська бездумність і безтямність слугують прикриттям злочину.

А що ж Жанна? За влучним спостереженням Геннадія Татарченка, Жанна у виконанні Оксани Рекуненко — типова «українська» героїня, це ж стосується й іншої виконавиці ролі — Наталії Боярської. Жодної відповідності до традиційної іконографіки, жодних металевих чи шкіряних обладунків — біла сукня, надалі — біла футболка, світло-сірі камуфляжні штани, берці. І довге волосся — спочатку розпущене, потім — зібране. Вона могла б бути і Мавкою, і Макленою Граса, і героїнею Кропивницького чи Винниченка. Але Історія покликала її бути Жанною. І ця історія — доволі сумна.

Прикметно, що попередня сценічна інтерпретація «Білої ворони» завершувалася на оптимістичній ноті. 2005-го Юлія Войс — Жанна співала піднесену арію: «Як зветься цей чарівний птах з блакиттю чистою в очах? Свобода! Хто нас виводить із пітьми, хто робить нас усіх людьми? Свобода!» — і її підхоплювали і масовка, і навіть глядачі. Максим Голенко не бачить приводу для такого піднесення: у його варіанті сцена порожня, і Диявол насамкінець просто здуває порох Жанни з долоні єпископа Кошона (Віктор Янчук), котрий, забутий усіма, постарілий та кволий, намагається хоч комусь «втюхати» цей історичний раритет. І все. Далі — тиша...

Хоча дещицю іронічного оптимізму режисер все ж собі дозволяє: на поклоні диригент Зиновій Крет (а варто зауважити, що у Рівному «Біла ворона» вперше йде не під «мінусову» фонограму, а наживо, причому оркестр — весь час на кону) виходить на авансцену перевдягненим у біле, з білими крилами. І цей «янгол музики» обнімається з Дияволом — наче двоє задоволених один одним майстрів після важкої праці. Тобто битва світлих і темних сил за людські душі триватиме.

...Дивні паралелі підкидає життя. Рівняни якраз готували прем’єру історії про молоду дівчину, котра, усвідомивши своє призначення, пішла на війну й повела за собою людей заради порятунку Батьківщини. І в цей же час боролася за своє життя після жахливої аварії інша рівнянка, котра у 18 років пішла на війну, повела за собою людей і врятувала багато чужих життів, — керівник медичної служби ДУК ПС Яна Зінкевич. Але на відміну від історичного персонажа, вона зараз має і визнання на рівні держави, і підтримку всієї країни. Може, нарешті дорослішаємо?