Цей твір, що став своєрідним творчим маніфестом французької екзистенціалістської літератури, до нині не полишає сцени, примушуючи задумуватись над осягненням суті трагедії молодого імператора, який осмілився заглянути до безодні вічності.

П'єса, у якій, за словами Жана Поля Сартра, "свобода стає болем, а біль звільняє." Здійснив постановку "наш" Сергій Павлюк, і зробив це надзвичайно майстерно, адже вистава тримає глядачів у напрузі до останньої миті. У ній є все: і басейни з водою та брудним болотом, і безліч цілих й зіжмаканих газет, і "відрубані голови" замість м'ячів, і символічні двері-гільйотина, і оголене тіло Калігули. А чого варта картина купання в "крові" імператора, зодягненого у жіноче вбрання, під музику, що здається вже потойбічною. Але усі ці моторошні сцени тільки підсилюють враження і укріплюють в думці, що тиранія – це завжди страх, смерть і неймовірне приниження. Виразність дії, музичне оформлення (Сергій Павлюк, Станіслав Лозовський), чудова пластика (знову ж таки – "наша" Влада Бєлозоренко), костюми й декорації (художник-постановник Алла Локтіонова) – усе на високому рівні. Заслужений артист України Андрій Куделя знову вразив херсонців, на цей раз роллю шаленого й жорстокого Калігули, показавши, як залишки добра у його герої марно намагаються побороти всеперемагаюче зло і цинізм убивці й тирана. Слід відзначити талановиту гру Станіслава Лозовського у ролі Гелікона та Ігора Ніколаєва – Сціпіона, жіночі ролі Ніни Ніколаєвої ( Кевзонія) й Наталії Тургенєвої ( Друзілла).

Незважаючи на те, що вистава має підзаголовок "абсурдна трагедія", твір Камю є настільки актуальним, що часом навіть здається списаним із наших реалій. Так Гелікон говорить про сенаторів і суддів: "Вони тільки і вміють, що вказувати і бити. Потрібен день, щоб виховати сенатора, а щоби виховати робітника – як мінімум десять років. Я бачив можновладців, розкішно одягнених, але з ницими серцями, з жадібними обличчями і чіпкими руками. І це – судді! Їхнє життя нічого не важить, тому що гроші для них означають усе." А сам Калігула так пояснює власне розуміння призначення влади: "Правити – це означає красти, усі це знають. Але це можна робити у різний спосіб… І анітрохи не аморальніше обкрадати громадян відкрито, аніж потихеньку збільшувати непрямий податок на харчі, без яких вони не зможуть обійтися. Я зрозумів нарешті, у чому користь влади. Вона дає шанс досягти неможливого." І його коронна фраза: "Нехай ненавидять, аби боялися."

Та все має своє закінчення, і той, який вважав страх одним із тих нечисленних почуттів, що позбавляє людину всякого благородства, теж став боятися. Єдине, про що мріяв тепер Калігула – надбання тієї величезної порожнечі, яка назавжди заспокоїть його серце. "В історію, Калігуло, в історію!" – вигукують усі дійові особи, поступово закидаючи жорстоко- серця старими газетами. А на троні вже з'явився новий тиран, і самі простяглися до нього руки з німим привітанням: "Аве, Цезарю!" Вічне коло історії, яка, на жаль, так нічому нас і не вчить…