Документи здала до  театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого, але до екзаменів не надто готувалася,  та екзаменатори помітили, оцінили і прийняли на навчання здібну абітурієнтку. П’ять років пролетіли, як один день, і ось їх – кількох випускників інституту, направили до Рівного, міста, яке за роки «служіння» в театрі,  стало їй рідним.  У Рівному  артистка працює з 1967 року, щоправда, з невеликою перервою – виїздила на короткий термін працювати до Львова та Миколаєва.  Як кажуть у театрі, творчість Ніколаєвої - це ціла епоха для місцевого театрального світу. Вже  за кілька років роботи  на сцені вона стала провідною актрисою театру, грала переважно головні характерні ролі. У її послужному списку  сотні робіт, серед яких особливо яскравими були ролі у виставах «Собор Паризької Богоматері», «Дженні Герхардт», «Остання жінка Дон Жуана», «Варшавська мелодія», «Тев’є», «Циганка Аза», «Марія Тюдор», «Суперники»  та інших. На запитання, які образи героїнь їй найближчі за духом, Ніна Єгорівна відповіла, що їх чимало.
- Є ролі, які заповнюють все єство, монологи героїнь повторюєш час від часу, навіть чомусь навчаєшся у них.  Серед таких можу назвати  Катрю з «Не судилося», Софію з «Безталанної», Гелену з «Варшавської мелодії», Галю з «Циганки Ази», Дженні з  «Дженні Герхардт», Марфу з «Суперників». Але були й такі, про які навіть не згадуєш, які пройшли, ніби поруч, й не залишили сліду ні в душі, ні в розумі.
За словами Ніни Ніколаєвої, творчого «голоду» у її житті не було. Вона навіть й не мріяла про ролі, які хотіла б зіграти. А все тому, що  завжди  їй діставалися цікаві глибоко психологічні  героїні, думаючі,  у яких можна було чомусь навчитися. А її  завдання як актриси - максимально розкрити ті образи, над якими працює.
- Театр -  це постійний процес, адже якщо й закінчилася робота над виставою, вона залишається в репертуарі, й ти щоразу до неї повертаєшся, думаєш, як зіграти ще краще, щоб достукатися до сердець глядачів. Побачене на сцені має зачепити  в душі людини струну, щоб вона почала думати, аналізувати. А тому професія актора вимагає постійної віддачі. Глядач це бачить, відчуває, і його енергія повертається до тебе в стократ сильнішою.  Тоді приходять й  слава, й нагороди. А коли  паразитуєш на професії, то з  роками вона стає марнотратством  часу, тягарем.
Як зазначила Ніна Ніколаєва, театр має ніби поставити перед глядачем дзеркало, в якому він подивиться на себе збоку, оцінить власні вчинки.  І переглянувши виставу, він має йти додому збагачений духовно.
У ході розмови Ніна Ніколаєва відповіла на всі запитання  своїх шанувальників, а вони їй бажали нових хороших ролей та сценічного довголіття.
Вісті Рівненщини, Ольга Дем’янчук