І це – також не просто рядок в афіші, а вияв життєвого кредо, щоденної громадянської позиції. Рівнянам ніколи «не однаково» – от і грають ледь не щомісяця благодійні вистави у власний вихідний. Раніше зібрані кошти йшли на допомогу онкохворим дітям, а наразі фактичним закриттям сезону став згаданий спектакль за Шевченком. Виручка від нього (а це, разом із пожертвами співробітників театру, – понад 26 тисяч гривень) піде на придбання необхідного устаткування для місцевих військових, котрі збираються до зони АТО. І, знаючи господарський хист Петріва та його прискіпливість щодо найменших дрібниць на кону (усе ж-бо має бути справжнім, бажано навіть автентичним, а не бутафорським!), можна не сумніватися: дізнається, що треба воякам, особисто купить, ретельно перевірить, відвезе та передасть прямо в руки. Оскільки – справді «не однаково».

Сама ж вистава – напрочуд красива й страшна водночас. Відомий вислів Винниченка про те, що українську історію не можна читати без брому, цілковито відповідний і Шевченковому «Кобзареві», сповненому гіркоти та болю. На кону цей біль ніби розлито у звуках та метафорах: лунають чоловічі, жіночі, мішані хори а-капелла (вражаючий результат тримісячної роботи запрошеного хормейстера Галини Івченко), ніби з-під землі встають загиблі – мовчазні, скривджені, скалічені; козаки, впряжені у велетенське колесо, мов у ярмо, тягнуть його під удари батога; дівчата, виряджаючи хлопців на війну, ніби колисають їхні шабли – а потім уклінні жіночі постаті утворюють надгробки із хрестами – держалнами тих самих шабель (сценографія та костюми Анни Пілюгіної та Володимира Петріва, пластичне рішення Станіслава Лозовського)…

Режисер не намагається зробити з поетичних уривків повноцінну п’єсу із наскрізною драматичною лінією: це – живі картини, котрі постають перед очима хлопчиків, які читають «Кобзар». Власне, читає один – 12-річний Петрів-молодший (інші – дослухаються), котрого Петрів-старший не тренував, а, навпаки, дав йому цілковиту «свободу інтерпретації». І від того, що саме юний голос промовляє ці страшні слова, ефект – ще більший.

Наприкінці вистави жінки забирають малих додому, спати, але найменший хлопчик раптом повертається. Він стоїть один посеред порожньої сцени, притискаючи до грудей величезну книгу, дивлячись вгору, у далечінь, і вже його власним, зовсім дитячим голосом звучить оте: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві…» Прикметно, що серед тих глядачів, які на пропозицію театру писали свої побажання воякам прямо на придбаних квитках, теж було багато дітей…

Фінал спектаклю – спільна молитва до Пречистої Діви. Вона звучить настільки актуально, що глядачі перепитують, чи хтось написав цей текст спеціально до вистави. Та насправді він створений ще в середині ХХVІІІ століття. Хіба що в якості «Війська Запорізького» ми сьогодні  маємо Нацгвардію та Добровольчі батальйони, а решта – наче про нас сказано. І головне запитання і вистави, і наше – одне до одного – чи вдасться нам нарешті розірвати оте замкнене коло української історії? Щоб оте колесо, яке є основним зоровим образом вистави, не було, як завжди, ярмом, а вивезло нашу Батьківщину на нові шляхи.

Анна Липківська, "Культура і життя"