Нову прем'єру великої сцени музично-драматичного театру "Самотня леді" режисер Ігор Афанасьєв і три актори театру робили у рекордні терміни — менш ніж за два тижні. Можливо, саме тому відчуття "сирості" постановки не залишає майже всю виставу. Хоча в авторів цієї мелодрами є ще час — показавши прем'єру, актори театру пішли у відпустку, з якої повернуться у вересні, а сезон відновлять у жовтні. Тому до того часу ще буде можливість відшліфувати свої ролі.

Нова вистава, мабуть, найбільше сподобається глядачам старшого покоління, адже у центрі сюжету — якраз конфлікт різних поколінь. У квартиру самотньої народної артистки СРСР (народна артистка України Ніна Ніколаєва) приходить молодий симпатичний хлопець, щоб винайняти кімнату. Актриса, яка більше звикла до великих театральних ляльок у квартирі, ніж до живих людей, захоплена прагненням хлопця стати актором. Хоча насправді герой Стаса Лозовського — аферист, який має навести на оселю професійних злодіїв, відпрацювавши перед ними таким чином борг. Доповнює акторський ансамбль Юлія Крет, яка грає прагматичну й дещо істеричну племінницю героїні. Далі, за задумом режисера, котрий сам п'єсу й написав, через конфлікт відбувається перетворення героїв. Наприклад, злодій, побачивши благородність "самотньої леді", яка готова заради його боргу пожертвувати коштовною обручкою, розкаюється й грошей не бере. А головна героїня відчуває, що життя ще не закінчилось.

Хоча в афішах автори постановки пишуть слово "мелодрама", до звичних телевізійних продуктів про кохання це не має жодного стосунку. Адже теми кохання у виставі немає. Лише стосунки між спочатку чужими, а за кілька годин — дуже близькими людьми. Виглядає це не зовсім реалістично, хоча театральне мистецтво цього і не вимагає, віддавши перевагу символізму.

"Блазні мимоволі"

Театр ім. Заньковецької, як і належить колективу зі Львова, відомий своїм вмінням втиснути у будь-який свій проект соціально-політичну нотку. У комедії "Блазні мимоволі", прем'єра якої відбулася торік, увесь сюжет навіть в анонсі пишуть "із життя бюджетної інтелігенції".

Актор, який працює клоуном на "корпоративах", у листах до рідного брата в Росію пише, що є успішним директором національного театру, а дружина працює у міністерстві, хоча насправді вона вчителька. Звичайній родині соромно зізнатися, що вони є бідними людьми, котрі рахують кожну копійку, тоді як їхній родич — генерал МНС, а його пасинок — директор нафтового заводу. Соціальна зав'язка продовжується суто комедійним розвитком подій після того, як брат-росіянин вирішує приїхати в гості до Львова. Тому головний герой не вигадує нічого ліпшого, аніж тимчасово переїхати у шикарну квартиру сусіда-директора, поки той у відрядженні. Далі йде цілий театральний ситком, де глядач може й втомитись від сміху, адже актори цілеспрямовано працюють на те, щоб публіка не припиняла сміятись. Закінчується все слізьми — не від сміху, а від розпачу — брат-генерал виявляється звичайним прапорщиком, пожежником-героєм, якому також було соромно у цьому зізнатися "брату-мільйонеру". А у фіналі лунає типово львівська репліка головного героя, що "це не ми повинні просити вибачення один в одного, а держава — в нас".

№52, 24-7-2014

Андрій Матвіїв, "Рівне вечірнє"