— Як давно ви на сцені?
— Із 1987... — уже вісімнадцять років.
— Вісімнадцять років? Дивлячись на вас, ніколи не сказала б, що ваша кар’єра міряється десятиліттями... А як власне ви прийшли у рівненський театр?
— Починав у Луцьку, у ляльковому театрі (моя основна професія — актор театру ляльок). Коли ж до нас приїхав на гастролі Рівненський облмуздрамтеатр (а тут працює чимало моїх однокурсників: Алла Луценко, Віта Феськович), прийшов подивитися на них і зрозумів, що у цьому театрі займаються творчістю — окрім виробничої необхідності та заробляння грошей на гастролях по районах залишається місце для творчості. На той час з луцького театру ляльок пішов головний режисер, і там був такий “простій”, що я вирішив спробувати свої сили у Рівному.
— І не побоялися зірватися і приїхати сюди?
— Боявся. Але і Луцьк для мене не рідне місто, я взагалі родом із Дніпропетровської області. За радянських часів, коли актори закінчували навчання, до них приїздили режисери, дивилися дипломні роботи та запрошували у свої театри. У Луцьк поїхало вісім чоловік з мого курсу, і я з ними.
— Коли постало питання про переїзд у Рівне, ви були “молодий-нежонатий”?
— Молодий, але жонатий. Однак дружина не поїхала зі мною. Спочатку нам обіцяли житло, ми навіть ходили дивитися на квартири, — тоді думалось, ось обживуся і заберу дружину. Але потім з якихось причин ці квартири акторам не дали. І ось уже дванадцять років мешкаю у гуртожитку.
— Даруйте за питання, як же вам живеться, коли ви тут, а дружина ваша — там?
— Я завжди кажу: як Висоцький з Мариною Владі — вона в Парижі, він в Москві. Не будемо заглиблюватися у подробиці, але ми у хороших стосунках, маю сина — йому вже тринадцять років, він часто приїздить до мене. Спочатку думалося, що все буде інакше, але доля розпорядилася саме так. Театр цей я не збираюся залишати, дружина теж не покине свою роботу, свій театр.
— Чим же рівненський театр вас тримає?
— На батьківщині немає того, заради чого я прийшов у цей театр — творчості, насамперед. Був момент, мені навіть пропонували повернутися, але відмовився, бо саме тут улюблена робота, постійна зайнятість, можна сказати — популярність. Коли навіть у поїзді впізнають і просять автограф, значить таки недарма працюю.
— Тобто є відчуття реалізованості?
— Звичайно, хоча й не до кінця — хочеться ще чогось..
— Наприклад?
— ... та навіть такі роботи, які вже не зіграю, а хотілося б — наприклад, Ромео, Калігула…
— Чому ж ні?
— Ну, побачимо, але, принаймні не у найближчі п’ять років. Два роки тому ми робили виставу “Рогоносець” — це був перший Шекспір у моєму творчому житті.
— А режисурою не хотіли б займатися?
— Поки ні. Мабуть, іще не “награвся”. Та я і працюю більше за натхненням: сьогодні так репетиція пройшла, а завтра — інакше. А розбиратися, малювати схеми й писати характеристики образів та біографії я і в училищі не любив.
— Виявляється, навіть у такій творчій роботі, як акторська, є своя бюрократія?
— Це не бюрократія, це скоріше школа. Нас цього вчили, і ми мали би так працювати. Про всі ці аспекти думаєш. Звичайно, і про характерність думаєш, і про образ, але все це десь удома, в ліжку, пізно вночі, коли не спиться. Що ж до режисури, то ми працювали з різними людьми, і в кожного своя метода роботи. Мені більше до душі режисер-деспот. Бо актори ліниві, і їх треба весь час тримати у віжках.
— Хіба тоді актор не перетворюється на звичайну іграшку в руках режисера? Бездумного виконавця чужої волі?
— Хороший режисер завжди побачить вдалу акторську знахідку і підтримає її. А “деспот” у тому розумінні, що він точно знає, що саме ставить, що хоче сказати глядачам. До речі, наша остання робота — “Одруження” — робилася саме з таким режисером. Олена була дуже чітка у своїх вимогах і водночас давала нам свободу вираження. Свої репетиції ми починали з того, що відкладали текст і діяли у запропонованих обставинах, розмовляли, як-то кажуть, своїми словами. Вона тоді нас добре помучила.
— В “Одруженні” ваш герой дуже емоційний, я б навіть сказала холеричний, Гілберт у “Марії Тюдор” теж неспокійний. Ви і поза сценою такий холерик?
— Скоріше сангвінік. Я однозначно не меланхолік — плакати й нарікати, як мені погано жити — це не для мене. Але й холеричність — не моє. Та й такі люди, як правило, довго не живуть — вони “згоряють”.
— А актори не “згоряють”? Немає такої “виробничої” хвороби?
— Видавати емоції на сцені — це виснажливо. Але бувають такі вистави, коли граєш і нічого не відчуваєш. Глядач може цього й не помітити, хоча справжні театрали, які знають і люблять театр, помічають найтонші нюанси. Однак ми всі живі люди — може, щось сталося у сім’ї, з друзями, деінде. Звичайно, це треба вміти відсікати й залишати за кулісами, але не завжди вдається.
— Є така думка, що театр — це свого роду очищення: те, що ви не наважуєтесь чи не можете зробити у житті, ви робите на сцені, й таким чином виплескуєте почуття, що гнітять. Чи відбувається так насправді?
— Таке справді є, але лише у тих роботах, які близькі, які хочеться зіграти, якими є що сказати. У державному ж театрі не завжди співпадають устремління всіх акторів, режисера, директора. Часом актори — люди підневільні — отримують ті ролі, грати які вони й не хотіли б.
— У якому амплуа вам найкраще працюється?
— У комедії напевне. Коли закінчив навчання, мені хотілося грати драму, переживання, почуття. Власне я і зараз люблю драму. Але сьогодні, дивлячись за вікно, хочеться хоча б на сцені створити феєрверк! Останні роки ми працювали над музичними виставами: “А Рим палав коханням”, “Оперета” — я із задоволенням у них граю.
— Що легше: змусити глядача плакати чи сміятися?
— І одне, і друге складно. Єдине, що можу сказати напевно: мені дуже складно себе змусити заплакати. Хоча актору, за великим рахунком, це і не потрібно. Головне, щоб глядач у залі плакав.
— Чи відбувається таке проникнення в образ, коли стираються грані між актором і героєм?
— Коли Раневську запитали, чи вживається вона в образ так, щоб нічого не пам’ятати, вона сказала: “Деточка, если бы я ничего не помнила на сцене, я бы просто упала в оркестровую яму”. (Cміється) Тому, все-таки, є бар’єри. Це вищий пілотаж, коли актор купається в ролі. Таких ролей у мене дуже мало — можу перерахувати на пальцях: одна була в училищі — Король у “Бременських музикантах”, потім Лукаш (“Лісова пісня”), ну а в Рівному — “А Рим палав коханням”, “Панночка”.
— Книги та фільми зображують театр як великий мурашник, де знаходиться місце і заздрощам, і нездоровій конкуренції, інтригам, капостям. Це присутнє в житті, чи просто надумане?
— Звичайно, є. Але у кожному театрі по-різному. Найчастіше гострі ситуації виникають при розподілі ролей, коли хтось би хотів зіграти певну роль, але, на жаль, режисер розсудив інакше... Тоді народжується незадоволення. Хоча, якщо для актора ця роль цінна, він завжди може прийти до режисера і попросити його дати змогу зіграти, хай навіть другим чи третім складом. У мене так було з виставою “Будьте здорові”. Коли я не побачив свого імені у розподілі на виставу, то підійшов до режисера і попросив дати можливість попрацювати. У результаті я її таки зіграв. Тому, відповідаючи на ваше запитання, можна сказати так: такі речі трапляються у житті. Але у нашому театрі цього немає. Однак я знаю театр у Дніпропетровську, де акторці, що отримала головну роль — Мавки у “Лісовій пісні” — підкидали на сцені під ноги скло (а вона грала боса). Великою мірою театральний дух залежить від самих акторів та керівництва, у нас “нездорових” заздрощів немає. Дуже влучно на святкуванні Міжнародного дня театру сказала наша актриса Атталія Гаврюшенко: театр дуже інтелігентний. Старше покоління виховане великими режисерами, цю культуру вони передали нам, ми передамо ще комусь. Сподіваємось, нам вдасться не опустити планку.
— Чи можете визначити найголовніше, що приніс у ваше життя театр?
— Життя мені дав.
— Якось так патетично звучить...
— Розумію. Але якщо непатетично — я нічого іншого не вмію робити. І не хочу вміти. Не уявляю себе за верстатом, за “баранкою” або за прилавком. Це не означає, що я не поважаю ці професії. Мені пощастило в житті: я отримав саме те, що хотів, з тим і працюю. Якщо життя не поламає, то зі сцени і піду на пенсію, а ще більше щастя — на сцені померти.
— Ой...
— Ні, це добре! Це може звучати дивно, але так думаю. Справді. Бо я — ненормальний. Це можна написати. (Сміється) Не-нор-маль-ний. Для нормальних людей я ненормальний! Вони мене не розуміють. Навіть батько. Дякую мамі, вона ніколи не відмовляла мене від зробленого вибору, а от батько не зрозумів. Якось так повелося, що акторів вважають “не від світу цього”. Маю таких знайомих, які мені відверто кажуть: ми тебе не розуміємо. І водночас частенько ходять у театр. Їм подобається, але навіщо це мені — вони так і не втямили.
— А, власне, для чого?
— Це десь глибоко. Розумом я не можу збагнути для чого.
— Ви постійно на сцені, у центрі уваги. Чи трапляється у житті, коли ви розумієте, що вам бракує глядача?
— Скажу так: я завжди у компанії знаходжу свого глядача. Не знаю, чи пов’язано це з професією, чи просто риса мого характеру, завжди буду у центрі уваги. Сказати, що я лідер — ні, я ніколи не відчував якихось особливих лідерських якостей. Але завжди “граю на глядача”, аж поки самому не набридне і не заспокоюсь.
— А не ловите себе на тому, що вибудовуєте мізансцени: отут “зіграв” добре, гарно...
— Знаєте, всі люди поділяються на вампірів та донорів. Я — з останніх. Якщо я роблю щось — то це щиро. Щиро віддаю свою енергію. Тому мені немає часу думати про мізансцени у житті.