— Перш за все, хочу привітати вас із професійним святом — Міжнародним днем театру. Певною мірою це навіть символічно, що нині будемо говорити про дивовижний світ лаштунків, про акторство, про його радощі та муки, успіхи і розчарування, про велику таїну, якій присвячується людське життя...
— Дякую. Навзаєм вітаю всіх, хто цінує і вболіває за мистецтво, за театр, оскільки це також і ваше свято. Хочу подякувати глядачам, які приходять на наші вистави, за їх відкриті серця, щирі почуття та оплески.
— Пане Анатолію, ви пам’ятаєте свій перший вихід на сцену?
— Безумовно. Щоправда, тоді я був всього лише солістом військового оркестру. Ніколи не забуду приголомшуюче відчуття, хвилювання і шалене биття серця у той момент, коли я опинився на підмостках та побачив цей казковий світ. Він захопив мене неосяжним простором залу та різнобарв’ям сяйва софітів.
— А скільки років ви працюєте в рівненському музично-драматичному?
— Дещо більше тридцяти. Сам я родом із Полтавщини. А у Рівне потрапив, коли проходив службу в армії у військовому оркестрі. Там грав на ударних, часто солірував. Музика для мене багато значила і значить до цих пір. Вона лейтмотивом проходить через усе моє життя. Зачіпає мене, не дає спокою душі.
— Як ви опинилися на сцені?
— Випадково. Склалося так, що наприкінці служби довідався про вакантне місце в театральному оркестрі. Тоді я наважився на прослуховування і, на диво, через кілька днів мене прийняли у штат. Пізніше, коли дізналися, що я маю хороші вокальні дані, стали залучати до музичних вистав і театральних концертів.
— Ви закінчували якийсь ВНЗ?
— Рівненський державний інститут культури. Спочатку диригентське відділення, а згодом, вже заочно, навчався на факультеті театрального мистецтва. Так і розпочалася моя акторська доля.
— Яка була ваша перша роль?
— Епізод у мюзиклі А.Лорентса “Вестсайдська історія”, режисером якої був Ярослав Бабій. Мого героя звали Крижинка. А першою великою роллю стала робота над образом донни Люції у постановці “Здрастуйте, я ваша тітонька” за п’єсою Ю.Хмельницького.
— Ви замислювалися коли-небудь над тим, чому вашим покликанням став театр?
— Так і не раз. Переконаний, що звичайних випадковостей не буває. Усе і про кожного давно записано у великій книзі Життя. Тому я дуже щасливий, що Всевишнім мені дано бути актором.
— Що найважливіше у вашій професії?
— Ставитися до неї цілком серйозно і працювати до сьомого поту. Побутує думка, що акторові просто-таки забезпечено шлях слави та успіху. Насправді усе виглядає інакше. В реальності щодня ти важко працюєш, багато сумніваєшся, часом впадаєш у відчай, забуваєш про навколишній світ, не спиш, не їси, щоб досягнути потрібного результату. Але і на цьому, як виявляється, не закінчуються муки творчості. Тепер настає головний момент. Момент, коли твою майстерність повинен оцінити найсправедливіший суддя — глядач, який завжди точно реагує на кожну найменшу фальш. І тоді стає зрозуміло, чого ти вартий як актор. За декілька років ти проживаєш безліч чужих життів, у твоєму серці б’ються серця твоїх героїв. Актор немов би прозоре скельце, що пропускає через себе їх внутрішній світ, почуття, мрії, страждання та радощі. Пропускає, але не залишається байдужим.
— Кожен із персонажів не схожий на інший. Де ви знаходите прототипи для власних героїв?
— Серед простих людей. Одне з найголовніших правил акторської професії, це вміння спостерігати і бачити. Фіксувати той матеріал, який підказує саме життя. Сьогодні ти можеш побачити цікаву ходу, оригінальний жест, почути специфічний говір, а завтра накопичене знадобиться для роботи. Акторові необхідна різноплановість, оскільки він постійно знаходиться у стані пошуку.
— Пане Анатолію, який жанр драматургії вам до душі?
— Мені однаково цікаво пробувати себе і в трагедії, і в комедії. Проте найбільше захоплюють музичні вистави.
— Зрозуміло, що кожна зіграна роль стає близькою, рідною, якоюсь невід’ємною частиною самого майстра. І все-таки чи є найулюбленіші?
— Назву тільки декотрі: Менахем (“Тев’є”), князь Едвін (“Сільва”), Пабло (“Моя прекрасна леді”), Андрій (“Все починається з кохання”), Гриць (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”), Антон (“Пошились у дурні”)...
— А кого ще мріє зіграти Анатолій Лозовський?
— Мені не дуже подобається, коли творчість театру обмежується лише власними бажаннями кожного актора. Щодо мене особисто, то я слухняний актор, якому до вподоби колективна праця. Єдине, чого, на мою думку, бракує сьогодні в нашому репертуарі — якогось хорошого мюзиклу. Адже це оригінальний, легкий жанр, який створює чудовий настрій у глядача. Своїми жартами, веселощами, кумедними ситуаціями він підбадьорює, а отже допомагає вірити у найкраще.
— Чи багато у вас друзів серед акторів? Адже в роботі декотрі із них ваші конкуренти.
— Я вважаю, що кожен актор в душі є егоїстом. А по-інакшому він би не прагнув самовдосконалення. Товаришую з багатьма із колег, але наша дружба не заважає нам конкурувати.
— Певно, ні в кого не виникає ілюзій про стан мистецтва у нашій країні. І якщо столичні театри мають непогану державну підтримку, то периферійні фактично кинуті напризволяще. Разом із тим, у кожного є родина, про яку потрібно дбати. Оця дилема: сім’я чи мистецтво, благополуччя чи невідомість, вона завжди принижує митця. Як живуть театрали у таких складних умовах?
— Насправді, це навіть страшніше, ніж ви говорите. У мене вся родина у театрі: моя дружина та син також актори. Прожити на ставку, яку ми отримуємо — дуже важко. Якби не підтримка батьків, дай їм Бог здоров’я, то не уявляю собі, як би ми жили. Звичайно, періодично трапляється нагода десь підзаробити, скажімо, провести концерт, організувати свято або інший захід.
— І наостанок, що ви побажаєте своїм колегам?
— Самореалізації. Це надзвичайно необхідно. Актори, які не мають можливості повноцінно втілювати свій потенціал — нещасні люди. Я бажаю їм бути щасливими, не втрачати віри в обрану нами справу і мати наснагу та сили для подальшої роботи.