— Пане Богдане, що привело вас у театр і скільки років присвятили цьому мистецтву?
— Звукорежисером працюю вже 25 років. А прийшов сюди, можна сказати, випадково. В дитинстві мріяв стати художником, хоча завжди цікавився технікою. Після закінчення школи у Чорткові забрали до армії. Ось тут і почалась робота з технікою — я служив у Чехословаччині радистом. Тоді ж серйозно замислився, що робитиму далі. Несподівано двоюрідний брат запросив мене у Рівненський облмуздрамтеатр. Відмовлятися не було сенсу, хоча я не мав жодного поняття про звукорежисуру.

— Ви не навчались за цією спеціальністю?
— Ні. Я, так би мовити, самоучка. Хоча й мав наставника — тоді у театрі працював Тимур Полєхін, який і “зробив” з мене звукорежисера. Ми пропрацювали пліч-о-пліч вісім років. Коли я тільки приїхав, нашого театру фактично не було — він згорів. Тож упродовж п’яти років, поки йшла реставрація, влаштували тимчасовий театр у Будинку культури будівельників. Тоді не було хорошої якісної техніки, принаймні у нас. Ми працювали із стареньким комплектом апаратури й бабінним магнітофоном, на той час це була велика розкіш. Хороші були часи — їздили з гастролями по всіх областях України, багатьох містах Росії, були й у Словаччині.

— Багато хто сприймає обов’язки звукорежисера як вмикання фонограм. Чи є якась особливість у вашій роботі?
— Звичайно. І ця робота не менш кропітка, ніж, скажімо, робота режисера. Щоб створити відповідний якісний звук, насамперед я вивчаю п’єсу. Адже іноді вона включає по 60-70 музичних номерів. Не знаючи сюжету, нереально досконало оперувати звуком. Разом із напарником ведемо звукове оформлення кількох апаратів, тобто відволіктися практично неможливо.

— Ви вже 25 років спостерігаєте за ходом дії на сцені. Хто з відомих акторів, яких довелося бачити, найбільше припав до душі?
— За ці роки я навчився робити свої висновки про рівень і професійність акторів. Не можу не сказати про російських акторів, майстерністю яких захоплюється не одне покоління: Юрій Яковлєв, Андрій Миронов, Аліса Фрейндліх, Євген Леонов. Вони усі приїжджали до нас з гастролями. Із українських неперевершено грає Богдан Ступка. Це ті майстри, на гру яких треба рівнятися.

— Чи траплялися у вашій роботі якісь казуси?
— Для нашої професії це не дивина. У добрі старі часи, коли не було нової апаратури, ми з напарником сиділи за стареньким пультом. Напевно, у нього від “давності” окислився комутатор. Був момент, коли за п’єсою повинна йти фонограма гавкоту пса. І тут апаратуру “заїло”. Не розгубившись, мій напарник щосили гримнув по ній кулаком. Регулятор звуку включився до відказу, і собака “загавкала” із силою звуку реактивного літака. Глядачі аж попідскакували. Але виставу все ж додивилися.

— Не секрет, що заробітки у галузі культури низькі. Що вас тримає в театрі?
— Відданість театру, якщо вже вона зародилась в душі, залишається, здебільшого, на все життя. Звичайно ж, доводиться підробляти, адже у мене дружина та двоє дорослих дітей. Старша Вікторія вчиться в інституті, молодший Павлик закінчує школу. Тож самі розумієте, — гроші завжди потрібні. Але театр для мене — це життя. Я не уявляю себе в якомусь іншому амплуа, як і кожен, хто працює в театрі. Це — кохання “з першого погляду” і назавжди.

— Як вважаєте, чи може телебачення й Інтернет замінити театр?
— Ніколи! Вони мають свої достоїнства й переваги, але, погодьтеся, коли приходиш у театр — відпочиваєш. Твій розум і тіло звільняються від негативної енергії того ж телебачення. Театр не “грузить”, а дарує політ думки й відчуття прекрасного. Його мистецтво не затьмарять жодні супертехнічні видовища, адже театр — це живе мистецтво.

Розмовляла Ольга ПОЛЯНСЬКА, ogo.rv.ua