Прем’єра вистави про ірландців, котрі живуть на віддаленому маленькому острові Інішмаан, через свою лексику має шанс стати виставою скандальною та незрозумілою багатьом любителям театру. Але інакше і бути не могло — оригінальна п’єса ірландця Мартіна МакДонаха настільки просякнута нецензурними висловами, що авторам рівненської постановки довелося витратити час на пошук більш літературних відповідників. Але «нецензурщина» у цьому випадку просто незамінна — як засіб художнього вираження головної ідеї.

І режисер, і актори театру називають роботу над «Калікою» найбільш складною за останній час. Володимир Петрів казав, що це буде або грандіозний успіх, або такий самий провал. Але часу і сил для підготовки справді витратили багато. І те, що актори виснажуються під час гри у цій виставі, говорить принаймні про те, що вперше за багато років театр підготував аж два повноцінних склади — по два актори на кожного з дев’яти персонажів. Виконавцям головних ролей Ігорю Ніколаєву і В’ячеславу Давидюку доводиться три години рухатись як людині з наслідками ДЦП, Андрію Куделі й Георгію Морозюку стільки само часу треба шепелявити, а Микиті Кондратюку й Сергію Бондаруку грати дорослого хлопчика-»дебіла» та регулярно отримувати сирим яйцем по лобі.

Усі герої згаданих акторів — люди, які мешкають на острові протяжністю кілька кілометрів та населенням півтори сотні людей. Усі вони і люблять, і ненавидять одночасно один одного, мріючи поїхати з «цієї діри». Це вдається лише сироті й каліці Біллі, котрий втікає з острова на зйомки голлівудського фільму на сусідньому Інішморі. До речі, фільм, про який йдеться у виставі, «Людина з Арану» (1934), є цілком реальним і доволі відомим у колі кінематографістів. Але потрапивши до Голлівуду, головний герой врешті-решт повертається до рідних місць, до близьких йому людей, намагаючись ще й розгадати таємницю загибелі своїх батьків.

Нібито невигадливий сюжет насправді наповнений глибокою філософією та психологізмом. Герої — ззовні непривабливі, матюкливі, повні злості та ненависті навіть до найближчих людей — насправді виявляються здатними на добрі й благородні вчинки. Герой Куделі та Морозюка Джонні Пустодзвон щодня за платню розносить островом всілякі дрібні чутки, але 16 років тримає у таємниці головний секрет, який би розбив серце головному герою. Неповнолітня Хелен постійно матюкається та ставиться агресивно до всіх, захищаючись таким чином від постійних домагань. Але врешті-решт погоджується просто прогулятися з калікою, та ще й у фіналі стає його дружиною. Власне, кінець Петрів переробив під себе — в оригінальній п’єсі фінал трагічний, а ось доля рівненського «каліки» більше нагадує «хепі-енд» — він стає на ноги твердо та випростовується.

Візуально поведінка героїв викликає сміх у залі (особливо слова «хрен», «сука», «затрахав» тощо), що, очевидно, змусило адміністрацію театру писати на афішах жанр «комедія». Хоча за сміхом криється глибока трагічність та безвихідь відлюдників і замкнутих у собі людей. Похмурості виставі додає й сценографія, і музика, і навіть одяг. Постановник проекту особисто бігав по «секонд-хендах», шукаючи грубо в’язані светри, характерні саме тим місцям, та інший непривабливий одяг. Реквізит Петрів шукав також антикварний — годинник за триста гривень купили в одному селі, старі ваги подарував водій театру, десь знайшли старі лампадки і т.д.

Стомлений від роботи, але задоволений Володимир Петрів каже, що втратити певних глядачів не боїться. За його словами, зовнішня грубість і вульгарність породжені віддаленістю від цивілізації, що дозволяє головним героям зберегти людські цінності — сім’я, дім, своя земля…

Андрій Матвіїїв, "Рівне вечірнє"