У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка рівненські театрали показали виставу за однією з найвідоміших п’єс оскароносного ірландського драматурга Мартіна МакДонаха «Каліка з острова Інішмааан».

Рівненську версію історії про Біллі Клейвена, юнака, що прагне вирватися з маленького острова в Ірландії, втілив народний артист України, Шевченківський лавреат Володимир Петрів. Ця ірландська історія постала на рівненській сцені у 2011 році. На той момент це було перше прочитання МакДонаха у професійному театрі українською мовою. З того часу вистава викликає хвилю емоцій і думок серед театралів. Виставу обговорюють. Предметом розмов насамперед є режисерське рішення, цікаві акторські роботи, глибина сюжету та атмосферні декорації Сергія Ридванецького. Попри усю суперечливість настроїв «Каліка з острова», від показу до показу вистава збирає аншлаги та визнання театрознавцями, які мали можливість її перегладити на різних сценічних майданчиках.

Вистава неодноразово брала участь у театральних фестивалях і перемагала. Зокрема, вона володарка гран-прі фестивалю «МОЛОКО» в Одесі. Крім того роль Біллі Клейвена принесла Ігорю Ніколаєву перемогу в номінації «Краща чоловіча роль» і славу поза межами рівненської театральної спільноти.

- Ми були першими, хто поставив «Каліку з острова Інішмаан», — розповідає режисер-постановник Володимир Петрів. — До нас український театр цю виставу не ставив.

Коли ти в театральному процесі, то слідкуєш за новинами, за тими авторами які з’являються, стають популярними. Бачив кілька фільмів за сценаріями МакДонаха. Мені дуже імпонували його тексти і я захотів познайомитися з п’єсами цього автора. Маю ще кілька творів драматурга, які хотів би поставити. А на той час звернув увагу саме на п’єсу «Каліка з острова Інішмаан». Підбір акторів у мене був саме такий, який лягав на той город, що я запланував і мав посадити. Бо на городі маєш посадити те, що повинно добре зійти.

У своїй п’єсі МакДонах підіймає цілу горовицю різних проблем. Найголовніше — це боротьба за будь-яку незалежність. І те, що ніде не має краще як вдома. Тексти, які повторюються протягом вистави про те, що Ірландія не така вже й діра, якщо сюди припливають акули і приїжджають французи. На перший погляд всі герої видаються дивакуватими і недобрими людьми. Але насправді у кожному з них живе любов.

Вистава створювалася у муках. Довго працювали над текстами. Виставу треба було придумати. І коли вона вже була в моїх голові, тоді й розпочався сам процес. Загалом репетиції тривали протягом трьох місяців. Зізнаюся, над кожною виставою треба працювати довго і складно.

Переклад твору українською мовою потрібно було затверджувати в автора. Я запитував: «Що ви зрозумієте, якщо ми вам надішлемо текст українською?» На що МакДонах відповів, що в нього є спеціалісти, які зможуть оцінити цей переклад. Врешті ми отримали дозвіл на постановку і використання саме цього перекладу.

Я дуже вдячний художникам, які дослухалися до моїх побажань, ми знайшли спільну мову. Вони втілили все те, що МакДонах написав у своїй п’єсі.

Костюмами прагнули донести достовірність. Хоча, звісно, вони не можуть виглядати так, як насправді. Адже театр, це завжди щось художнє.

Головний герой — Ігор Ніколаєв, який на той час працював у Рівному, а зараз грає у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Свого часу театрознавець Олег Вергеліс побачив його на фестивалі в Івано-Франківську у цій ролі і сказав, що цього хлопця треба забрати до Києва. Звісно шкода, коли ти виховаєш актора, а він від’їздить до іншого театру. А з іншого боку — це теж успіх. Я за нього дуже радий. Ігор талановитий актор і в нього все ще попереду. Він приїздить з Києва і продовжує грати у цій виставі. Планував побачити Ігоря і в ролі «Гамлета», але на той час він вже був у столиці.

Серед виконавців хотів би також відмітити народну артистку України Ліну Ізарову, яка грає одну з сестер — тітоньок головного персонажа. А також заслужених артистів України Петра Ліснічука, який грає лікаря та Андрія Куделю (Джоннніпатінмайк). Ольга Лозовська (Кейт) — актриса, з якою приємно працювати, вона надзвичайно пластична, добре розуміє і чує, що від неї хоче режисер.

МакДонах насамперед цікавий тим, що робить несподівані повороти. Глядача це іноді не просто дивує, а шокує. Він очікує від сюжету одного, насправді ж відбувається зовсім інше.

Ми планували поїхати на цей острів, де відбуваються події вистави. Нам на жаль це не вдалося. Сподіваюся, що така нагода ще буде.

Я не маю звички змінювати виставу. Якщо дитина народилася, пішла, то хай помаленьку росте сама. Вона може пройти іноді краще, іноді гірше. Це залежить і від актора, і від звукорежисера, і від художника зі світла. Тим театр і цікавий, що кожного разу вистава інша.

Ця постановка вже йде багато років. Вона міцно тримається в репертуарі, актори її дуже люблять. Її люблять глядачі, ходять на неї по кілька разів. Звичайно, актори виросли на цій виставі.

Ми багато їздили з «Калікою з острова Інішмаан», перемагали на фестивалях. Її бачили у Черкасах, Чернігові, Львові, на Волині, у Києві. Могли б привести до столиці будь-яку іншу виставу, а вибрали саме цю. Знаю, що ця вистава йде у Києві. І мені хотілося, щоб глядач, який бачив її в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, прийшов подивитися і нашу роботу. Віднайшов щось інше, можливо щось нове. Адже у кожного режисера зовсім інше прочитання.

На київський показ вистави приїхав начальник Рівненської обласної військової адміністрації Віталій Коваль. Він приїхав, аби нас підтримати. Для мене це стало несподіванкою.

Після початку повномасштабної війни поставили виставу «Зерносховище» Наталки Ворожбит. Поставив її Максим Голенко, який зараз очолює Львівський національний театр імені Марії Заньковецької. Вже на другий місяць війни розпочали роботу над нею, це були найскладніші часи. Ти не знаєш, що буде завтра, але продовжуєш працювати. Бо якщо люди будуть без роботи, якщо перестануть вірити в те, що роблять, то все зупиниться. Ніхто не вірив у те, що ми це зробимо. Вистава масштабна і недешева — з різноманітними декораціями, костюмами багато населена. Дуже задоволений, що нам це вдалося. Потім були інші прем’єри, але саме ця змусила повірити, що театр потрібен і житиме в будь-які часи.

Щойно завершили роботу над виставою «П'ять пісень Полісся». Як на мене, дуже цікава робота. Постановку здійснила молода режисерка Галина Шарко.

Зараз працюємо над класикою. Буде два режисери — польський та український. Так само по два художники і композитори з Польщі й України. Це буде «Різдвяна історія» Чарльза Дікенса. Прем’єра запланована на 6 грудня, на Миколая. Вистава буде йти цілий місяць до 6 січня. Такі щоденні покази — це наш експеримент. Це буде масштабна постановка зі складними декораціями. Ми сподіваємося, постановка прекрасно пасуватиме для сімейного перегляду.

Попереду ще у нас участь у ХІV Загальнопольських днях українського театру у Ольштині, Польща та, віримо, показ «Зерносховища» знову таки у столиці. Було б чудово, якби ми показали цю виставу вже у статусі переможця цьогорічного фестивалю-премії «GRA».

Едуард Овчаренко

Джерело https://i-ua.tv/culture/83884-a-vdoma-naikrashche

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».