Про виставу «Гамбіт» навколотеатральна «тусовка» почала говорити задовго до прем’єри. Справа в тому, що постановку херсонський режисер-авангардист Сергій Павлюк здійснював за п’єсою болгарина Недялко Йорданова «Убивство Гонзаго». А п’єса ця, у свою чергу — авторські варіації на тему «трагедія Принца Датського». Полоній, Офелія, Гораціо тут — другорядні герої, а головними персонажами є актори бродячого театру, яких, згідно з Шекспіром, запросили у замок Ельсінор розважити Клавдія і Гамлета п’єсою «Убивство Гонзаго».

Не можна сказати, що твір новий і невідомий — Йорданов написав його ще у 1988 році, а свої постановки робили театри Грузії, Японії, Франції, Румунії, Естонії, російських міст Псков, Воронеж, Новосибірськ, Санкт-Петербург (Театр Лєнсовєта).

У рівненському варіанті «Убивство Гонзаго» змінюють на «Гамбіт». У шахах, тема яких проходить крізь всю виставу, цей термін означає жертвування фігури заради швидкого розвитку подій. У політичному трилері в замку Ельсінор роль жертв випадає саме акторам — вони стають «пішаками» у політичній грі королівського радника Полонія з метою знищення як короля Клавдія, так і Гамлета. Перейменування вистави його автори пояснюють просто — це такий собі «маркетинговий хід», адже в афішах слово «Гамбіт» віддзеркалене як «Гамлет». А це, на думку режисера Павлюка, повинно привернути більше уваги.

Усе інше з твором Шекспіра нічого спільного не має. Ельсінор Павлюка — Данія, очевидно, апокаліптичного майбутнього з королем-деспотом, жорстокими придворними, жалюгідністю людського життя і т.д. Гамлет у паралельному виконанні Стаса Лозовського та Микити Кондратюка — божевільний в масці, який увесь час лише втікає від санітарів, хоча з вуст головних героїв його ім’я звучить постійно.

Актори театру (Куделя, Ніколаєв, Шевчук, Сніжний, Лапіна та Клещенко-Пилипчук) — іноді комічні, іноді дещо сумні, іноді трагічні. Полоній (Георгій Морозюк) — похмурий «сірий кардинал» королівства, одна поява якого вже змушує когось з глядачів заціпеніти. Сценографія вражає масштабністю та динамічністю (художник Анна Пілюгіна) — декорації у вигляді в’язничного двору з колючим дротом, сцена постійно обертається, вимагаючи неабиякої уважності у працівників сцени і помічника режисера. Музичне оформлення — також дещо шизофренічне, часто обігрується музична тема з кінофільму «Хрещений батько» та «хіт» «Don’t Worry, be happy» — постановник до прем’єри наголошував, що девіз вистави «Все буде добре!».

Власне, вся вистава складається з символізму та психологізму. Хоча на відміну від попереднього подібного проекту «Калігула» (також у постановці Павлюка) тут немає жорстокого абсурду, його замінили на гірку іронію та гумор. Публіка справді часто сміється, хоча загальне передчуття фінального трагізму не полишає від першої сцени. Так і стається — режисер «вбиває» своїх героїв, хоча в оригінальній п’єсі вони залишаються живими. У Павлюка страчені актори після смерті короля-диктатора оголошуються героями, чим ставиться фінальна крапка у намаганні авторів постановки зобразити сучасність. Мовляв, люди мистецтва лише після смерті, будучи за життя пішаками, можуть стати героями. Саме конфлікт мистецтва та політики, очевидно, і заклав у підтекст свого твору як драматург Йорданов, так і постановник Павлюк. У виставі це звучить як «актори повинні говорити правду», але й їх політичні інтриги можуть «зламати».

Сергій Павлюк наголошує, що не хотів робити «політичну» виставу з натяком на конкретних сучасних «персонажів». Хоча образ королівського ката, який говорить голосом Януковича, за словами режисера, «народився» випадково за одну секунду. Але постановка вийшла не просто надзвичайно цікавою. Насамперед доволі актуальною. Особливо у день прем’єри — 27 березня, у Міжнародний день театру.

Андрій МАТВІЇВ, Рівне вечірнє