Сергій Павлюк відомий глядачам за «Дуже простою історією» та «Сном літньої ночі». Зізнається, що про «Калігулу» мріяв ще будучи студентом. Коли директор театру Володимир Петрів вкотре запропонував йому щось у Рівному поставити, Павлюк згадав про давню ідею. Цікаво, що тим самим він виконав мрію іншого свого колеги — актора Андрія Куделі, який розповідає, що мріяв зіграти жорстокого Калігулу років двадцять.

Розмахнувся Павлюк щедро, адже бюджет нової вистави, насамперед через масштабні декорації, близький до рекордного «Берестечка». Показати широкому глядачу все це театр планує 16 травня, на офіційній прем’єрі. А неофіційна, так звана здача вистави, вже відбулася, щоправда, як і на прем’єрах, з переповненим залом: сюди запрошують «друзів театру» — студентів кафедри режисури, викладачів, акторів інших, аматорських театрів та ін.

Ще перед виставою Павлюк запевняє — з відомим напівпорнографічним голлівудським фільмом рівненська постановка нічого спільного, окрім самих героїв, не має. Хіба що та сама жорстокість і божевільність Калігули.

Все інше — це вже плоди фантазії режисера: діалоги у виставі займають трохи більше половини часу. Давнього Риму на сцені немає, про яку імперію йдеться — зрозуміло лише з імен героїв. Вони одягнуті у те, що знайшли у театральному гардеробі — піджаки, шкіряні плащі, наполеонівські капелюхи з газет тощо. Газети, до речі, на сцені відіграють роль важливих декорацій — саме з купи «Спортивних ярмарків» з’являється на початку п’єси головний герой. Все, що відбувається далі, цілком відповідає жанру — абсурдної трагедії або трагіфарсу. Куделя-Калігула час від часу занурює інших героїв чи то у воду, чи то у багнюку (для цього на сцені споруджено два спеціальні басейни), приймає душ з лійки. Стас Лозовський (він грає помічника імператора Гелікона) виконує танець білого лебедя під музику Чайковського, причому його балетна пачка зроблена з тих самих газет. Протягом всієї дії нишпорить масовка — фотографи у капелюхах і плащах, давньоримські депутати-патриції ходять з відрами на голові...

На словах все, що відбувається, справляє враження божевільності постановника. Проте майже кожен режисерський «трюк» (яких, звісно, немає в оригінальній п’єсі Камю) виправданий. В одній сцені постановник ілюструє жорстокість, в іншій — блюзнірство та боягузтво політиків, у третій — вседозволеність людини, яка володіє владою. Вистава не просто насичена, вона складається з одного символізму, коли кожен рух чи предмет щось-таки та й означає. З одного боку, Калігула — тиран, а паралельно Куделя намагається грати так, щоб показати його людиною, хоч із складною долею.

Весь «Калігула» — це глибока філософія, яка вимагає від глядача постійної інтелектуальної роботи — щоб зрозуміти, для чого постановник все це вигадав. Власне, сам Павлюк і говорить, що розраховує насамперед на інтелектуального глядача.

На скільки вистав вистачить настільки інтелектуальної публіки — сказати важко. Очевидно, вона матиме успіх серед молоді, а ось звикле до класики старше покоління сприйматиме, мабуть, не все. Безумовно, на призові місця різних театральних фестивалів рівненський «Калігула» претендуватиме. Але головну свою перемогу рівненський театр вже здобув.

"Рівне вечірнє"