“Від нього пахне мужчиною”
Пані Надія прийшла в театр у 1981 році, коли тут уже працював її чоловік Зіновій Крет. Він вважав, що чоловік та дружина повинні працювати разом.
— Ми зустрілися із Зіновієм в інституті, я закохалась, бо у ньому відчувалась чоловіча сила, — розповідає пані Надія. — Від нього пахло мужчиною (сміється). Думаю, жінки розуміють, що я маю на увазі. І сьогодні, коли ми разом уже 27 років, переконалась: добре, коли й після роботи нам є про що поговорити, обговорити. Тобто, під театральним соусом ми з ним цілодобово...
Сьогодні у них чудовий власний будинок, де господар — чоловік, а пані Надія — берегиня сімейного вогнища. Каже, що завжди поруч зі своїм Зіновієм почувалася захищеною і знала, що в будь-яку хвилину чоловік підтримає. Тому їй не потрібні дорогі знаки уваги — це в сім’ї не заведено. Більше цінує дрібні знаки уваги від чоловіка. Наприклад, коли заходить до неї у ванну і пропонує додати гарячої води, мовляв, купель вже вистигла.
— Я не роблю трагедії з того, що подарунки собі роблю сама: завдяки чоловікові можу собі це дозволити, у тому числі відпочинок за кордоном, — продовжує вона. — А ось на Миколая традиційно обмінюємось подарунками, однак чоловік завжди каже, що мій кращий (сміється). Взагалі я люблю, щоб у сім’ї було затишно, і все для цього роблю. Ось, наприклад, у неділю завжди ліплю вареники. З капустою, а ще — з гречкою і сиром.
Але таким теплим побут сім’ї був не завжди. Пані Надія з трепетом у голосі згадує, як колись, у молоді роки, з чоловіком у кафе могли дозволити собі лише чай. І дивились одне на одного закоханими очима...

“В гостях у мами
я почуваюсь дитиною”
Перші роки роботи адміністратором з розповсюдження квитків пані Надія теж згадує як важкі. Який театр, коли усюди черги, дефіцит, а квитки в театр примусово давали на підприємства за рознарядкою парткому?! Тоді профкоми гроші за квитки проплачували, а люди на вистави ходили рідко. Неабияку роль грав ідеологічний фактор: у рік потрібно було дати дві-три такі прем’єри...
Після восьми років на цій посаді пані Надія стала головним адміністратором, і ось уже 14 років — заступник директора. Констатує, що сьогодні ситуація кардинально помінялась:
— Я рада, що у нас нині повні зали, задоволена, що на спектаклі ходить молодь, — продовжує співрозмовниця. — Особливо приємно, що Рівне стало, так би мовити, культурним глядачем: колеги з інших обласних центрів не можуть цим похвалитися.
За роки роботи пані Надія і сама “захворіла” театром. Вона зізнається, що свою улюблену виставу “Суперники” дивилась 50 разів. А про спектакль “Останній строк”, про те, як старенька вмираюча матір стала непотрібна дітям, розповідає зі сльозами на очах:
— Після кожного перегляду мені хочеться їхати до своєї 87-річної мами на Прикарпаття, у рідну Вербівку — ділиться жінка. — Щоразу приїзд у рідне село дає мені наснагу: мама навчила мене бути оптимісткою, знаходити вихід із будь-яких глухих кутів. До речі, до неї люблю їздити сама. Бо коли з сім’єю, то бути господинею доводиться мені. А так мама мені приготує, подасть, пожаліє, і я почуваю себе дитиною...

І актриса,
і адміністратор
Пані Надія вважає, що хороша мама — це працююча мама. Така жінка зранку себе організує, усе спланує, і у неї вистачає часу на своїх дітей. Мабуть, тому і донька Юля схожа на свою маму: щирістю, прихильністю до класичного стилю в одязі і, звичайно, любов’ю до театру. Адже, ще навчаючись у школі, ходила на всі спектаклі, знала напам’ять усі репліки акторів.
— Коли Юля закінчувала школу, культура переживала важкі часи і ми не хотіли, аби вона поступала у театральний. Вона закінчила інститут слов’янознавства, – веде далі пані Надія. — Коли готувався спектакль “Суперники”, Володимир Петрів шукав молоду актрису на головну роль. Звернув увагу на Юлю, і вона успішно дебютувала у ролі Домни. У цьому році донька здобула другу, театральну, освіту і тепер у нас повністю театральна сім’я.
А ще пані Надія каже, що й сама навчилася бути актрисою, коли потрібна підтримка спонсорів. Без цього ніяк, адже державному театру держава виділяє кошти лише на зарплату і комунпослуги.
— На постановку “Берестечка” потрібно було сто тисяч гривень. Директор грав головну роль, і йому було не до вибивання грошей, — згадує співрозмовниця. — Я поїхала до директора “Рівнеазоту” Михайла Заблуди за допомогою. Він сказав, що подумає, чим зможе допомогти. Я і не дзвонила йому два дні, аби він мав час прийняти рішення. На третій день він сам зателефонував і питає: ”Надіє Іванівно, чому ж ви не телефонуєте? Я дам вам 60 тисяч на виставу”.

Знає справжнього Залевського
У пані Надії багато цікавих спогадів про зустрічі з зірками театру та кіно.
— У близькому спілкуванні Аліса Фрейндліх вразила своєю жіночою мудрістю, Валерій Золотухін — комунікабельністю й ерудицією. Запам’ятався і приїзд Євгенія Леонова, — згадує пані Надія. — У ті часи і в Москві були порожні полиці, і ми з актором вишли в м’ясний павільйон, щоб придбати м’яса. Коли його побачили продавці, то були неабияк здивовані і навперебій дарували все, що мали в асортименті. Він ледь сів на літак! А ще з приємністю згадую співпрацю з Олексієм Залевським, який допомагав нам з нещодавньою постановкою “Вишневого саду”. Це не той імпозантний і гордий чоловік, якого ми звикли бачити на телеекранах. Щирий і простий у роботі, він аж ніби присідав, коли йому представляли наших заслужених акторів. Дизайнер ще й надав нам суттєву спонсорську допомогу.
Співрозмовниця констатує: чим геніальніший актор, тим він простіший у спілкуванні. А от молодим зіркам частенько в гримерку і фрукти подавай, і машини шикарні до ґанку.

ОГО,12.03.2009