19.07.11
Юрій Ширко: "У мене репутація настільки чиста, що її давно пора заплямувати"

Актор Рівненського облмуздрамтеатру про те, як важко сміятися на сцені, коли в житті трагедія.

Юрій Ширко — один із тих, хто входить у так званий молодіжний склад Рівненського українського академічного музично-драматичного театру. Він — один з акторів, які живуть не тільки драмою, а й "фанатіють" від постановок для дітей. З останнього у його творчості — участь у цьогорічній прем'єрі "Наполеон і Корсиканка".


Він багато іронізує, але не насміхається. Він часто говорить цитатами, але ніколи "не умнічає". Його вважають складною людиною, хоча у спілкуванні він — сама простота. І в нього незвичний негрубий, але водночас хриплий голос. Цього разу наш тет-а-тет про найбільший тягар акторської професії — сміятися, коли в душі плачеш; танцювати, коли не можеш ворухнутися з місця. І саме Юрію Ширку довелося пережити це не раз. Чому — далі у нашому інтерв'ю.

— Юрку, почнемо з головного: цілеспрямовано обрав акторську професію чи це випадковість?
— Так, цілеспрямовано. У мене це почалося ще у дитячому таборі "Орленок", коли мені було лише шість. Щось я там робив на концерті-закритті, і мене дуже хвалили :) І вже тоді мені це дуже запам'яталося. Після школи зрозумів, що з математикою в мене не дуже складається, але дуже багато читав книжок. На педагогічний чомусь не захотів іти, пішов на... художньо-педагогічний :) Знаєш, тоді я найбільше переживав, що залишуся з дипломом на руках, але без роботи... Однак саме тоді у театрі з'явилася вакансія, я прослухався (переживав дико) й таки отримав цю роботу. До речі, практично у той же день до театру прийшли наші актриси Олеся Демчунь та Наталя Тертичка.

— Отак все просто? :)
— Отак все просто. У мене іноді складається враження, що в житті від нас нічого не залежить. От ти чому пішла в журналістику? (Знизую плечима, розуміючи, що насправді відповіді у мене на це питання немає — авт.) Отже, так мало трапитися.

— Яка була твоя перша роль?
— Перша роль... Першим виходом на сцену від нашого театру стала масовка у "Гальшці Острозькій" у Луцьку :) Ну, а справжня текстова роль — це був Кіт Леопольд у новорічній казці.

— А яка із зіграних для тебе стала найближчою?
— Яшка з "Вишневого саду". Я його найбільше розумів. Страшенно мучився, коли готував цю роль. Він у мене занадто порядний виходив. А треба було більше нахабності та впевненості. І "пофігізму". Звісно, що за цим усім він ховав справжнього себе. Я не буду говорити щось на кшталт того, що "в мене була така сама доля! Це я!". Ні. Але я його найбільше розумів зі всіх своїх героїв.



— Ну Леопольд мене не дивує. Наскільки я знаю, ти дуже любиш дітей...
— Є таке трошечки :)

— Трошечки?..
— Діти — це щось неймовірне. Хоча й кажуть, що діти сьогодні дуже розбещені, вередливі й таке інше. Але зараз вони раніше стають особистостями, розуміють складні речі. Вони часто говорять те, що ми колись боялися говорити. Але найбільша проблема зараз — це те, що ними абсолютно ніхто не займається. Це я з досвіду роботи у дитячих таборах кажу. Вони — дуже талановиті!

Я хочу побачити цей світ ширше. Хочу подорожувати світом. Хочу відчути світ сповна

— Як давно, до речі, ти в дитячих таборах працюєш?
— Ось це вже 12 рік... У мене по роботі в таборах тепер є багато друзів. Які й поза роботою залишаються вірною опорою, людьми, яким можна довіряти. А діти! Діти — це чудо. Приїзди якось до нас :) Сама все побачиш. Важко, але дуже класно.



— А вікова категорія? З якою ти працюєш?
— Ой, різна... Я працював і вихователем, і старшим вихователем, і худкерівником. Групи складаються від 6 до 16 років. А кожен загін — це своя маленька сім'я. Так приємно часом, коли колишні вихованці можуть, наприклад, повідомлення Вконтакте написати, щось запитати, розповісти.

— Ну, в онлайні тебе ще спробуй вилови! Як і по телефону, до речі...
— Бачиш... Так склалося, що зараз моє життя розписане по годинах. Часом замислюєшся: "Боже, коли ж закінчиться ця суєта суєт"! А потім зупиняєшся — і така порожнеча настає... Тому без такого ритму життя — ніяк.

— А відпочивати коли ж?
— Вночі.

— Так ти ж не спиш по ночах :)
— Ну чому? Сплю. По три-чотири годинки. Мені вистачає. Навіть не знаю, чи це старість починається, чи що це зі мною :)

— О, та скільки ж у тебе того віку?
— Вже тридцятка незабаром :)

Я дуже багато читаю. Я не комп'ютерна людина. Мені легше у книзі знайти цінну інформацію, ніж в інтернеті

— Чула, що ти часом підробляєш тамадою...
— Я себе ведучим називаю. Тамада... Не хочу ображати колег, але для мене чомусь тамада — це така велика радянська жінка :) Краще працювати ведучим. Тим більше, знаєш, це дуже класно — робити людям свято. Часом трапляються такі цікаві гості на весіллях, зустрічах. Звісно, що це теж спосіб заробляння грошей. Але задоволення від цієї роботи я теж отримую :)



— Чи важко боротися з конкуренцією в театрі?
— Конкуренція в театрі — переважно у дівчат. Якось у хлопців це набагато легше "переживається". Знаєш, складається враження, що у нашому театрі — всі на своїх місцях. Ну якщо я не герой-коханець, то хіба я можу конкурувати зі Стасом Лозовським, якому такі ролі найбільше підходять? :) Скільки ж у нас тих хлопців? Раптом п'ять чоловік :)

— Яка роль для тебе стала найпам'ятнішою?
— Скажу, яка була найтяжча. "Сон літньої ночі". У мене за три дні до здачі вистави померла сестра... А грали ж комедію. Я бігав по сцені, сміявся, а в голові крутилася лише одна думка: "Ларисо, прости, це все заради тебе"... А другого разу: ввечері помер батько, а вранці ми грали "Сорочинський ярмарок"... Пам'ятаю, колега підійшов, взяв за шию і так підтримував до кінця вистави, бо я розумів, що нічого не усвідомлюю. Ось це було найважче — справитися з собою. Втім, з іншого боку — такий тягар нашої професії.

— А як "абстрагуватися", відволікатися від болісних переживань?
— Пахати. Пахати як кінь. Мені також дуже допомагала віра. Я почав ходити до церкви, і мені ставало трошки легше. У таких бідах головне — вистояти. Я думаю, ті люди, які нас покинули, не хотіли б, щоб ми зламалися.

Мені катастрофічно не вистачає часу. Хоч і лягаю о третій ночі, встаю о п'ятій. Але втоми я не відчуваю

— Більшість колег охарактеризували тебе як складну людину. Ти погоджуєшся з таким твердженням?
— Складна?.. (Півхвилинна пауза, у цей час Юрій над чимось серйозно замислюється, створюючи вигляд абсолютно відстороненої людини, і раптом за кілька секунд з тією же жвавістю відповідає — авт.) Я абсолютно вірний друг. Зазвичай хочеться від інших людей такого ж ставлення, такої ж реакції та емоцій... Для себе, для рідних я простий. Ну, а для інших — "насильно мил не будешь" :)

— Юрку, про тебе, як і про будь-якого артиста, ходить стільки чуток...
— Знаєш, я тобі відверто можу сказати: у мене репутація настільки чиста, що її давно пора заплямувати :) У мене останнім часом поза роботою навіть особистого життя, на жаль, практично немає. Ніхто ж чомусь не говорить, що я допомагаю виховувати діток моєї сестри після її смерті, що живу і доглядаю за 90-річною бабусею. Ніхто не говорить, що в мене Максим (Юрій особливо опікується долею старшого сина своєї покійної сестри — авт.) успішно вступив до університету. Мабуть, тому і "складна людина", тому що коли в тебе за один рік помирає сестра, батько, а через трохи і швагро... І все лишається на тобі, а поряд немає ніякої опори... У Коко Шанель є чудова фраза: "Мені плювати, що ви про мене думаєте. Я про вас не думаю взагалі".

— А де саме Максим вчиться?
— В РДГУ, на вчителя фізкультури. Я не хотів би, щоб він пішов творчою стежкою. Хай у нього в житті все буде простіше :) Але на вистави мої приходить. Він у мене дуже класний. І головне, що у нас є взаємоповага один до одного.

Племінник Максим та сестра Оксана
Племінник Максим та сестра Оксана



— Наскільки складно було виховувати хлопця саме у такий перехідний період його життя?
— Дивись, виховувала його переважно сестра. Я так — тільки часом міг повпливати :) Як не дивно, в нас у сім'ї ні в кого "підліткового періоду" не було. Лише одного разу в житті батько мене вдарив, коли я в юності почав "дуріти", але на цьому мій підлітковий вік закінчився :) Єдине, що Максим якось почав курити. Після чого я влаштував йому "розбір польотів". Він кинув :)

Я бачу старість свою з родиною, на дачі, де вирощуватиму троянди

— А в тебе у родині хтось ще був пов'язаний з театром?
— Кажуть, що мій прапрадідусь у себе на батьківщині, у Степані, мав непрофесійний, але великий театр. Він був там режисером. Вони випускали по дві-три вистави на рік. Але це тільки кажуть... :)



— Як, на твою думку, можна перевірити друзів на вірність?
— А я взагалі дуже довіряю людям. Я стільки разів "палився" на таких речах!.. Коли іноді краще помовчати, а я розповідаю, ділюся... А потім люди перекручують інформацію зовсім по-іншому. Ну і всі відповідні наслідки. А перевірити друзів можна тільки часом.

— А звідки захоплення творчістю Ліни Костенко?
— Ой, навіть не знаю. Вона мені просто подобається. Вона дуже сучасна. Пам'ятаю, під час творчої зустрічі з Костенко тут, у Рівному, була така атмосфера, що хотілося плакати. Така атмосфера духовності і всепрощення. Ну в мене чомусь виникли такі відчуття.

— Підозрюю, ти в душі дитина.
— О, так! Такий хлопчисько-хлопчисько :) У нас там в театрі всі хлопчиська, всі — діти…

Спілкувалась Юліана ТЕТ

OGO.ua

переглядів: 1845

Коментарі



Додати коментар

Ім'я:
Текст повідомлення:
Контрольне число:
CAPTCHA Image
інша картинка
Введіть набір цифр на малюнку