Жилінські мешкали на рівненському «Кавказі» (таку історичну назву мало передмістя Рівного, обмежене сучасними вулицями Литовською, Кавказькою та Міцкевича). Їх продовгувата дерев’яна хата стояла під пагорбом на розі вулиць Кавказької і Міцкевича. Родина зберегла  пам’ять про пращура, який був литовцем і мав прізвище Жилінскаус. Осівши на українських землях, з часом прізвище змінилося на Жилінські. Онук того литовця – Давид Кирилович – був знаний у місті, адже працював управителем рівненського банку. Його дружина Уліта залишилася в пам’яті нащадків як жінка дуже набожна, бо в 1935 році, продавши всю землю, вирушила в далеку подорож до Єрусалиму, про що потім чимало розповідала онукам.  У 1933 році “Кавказ” провів до останнього прихистку на Омелянівський цвинтар Давида, а в 1944 й Уліту.

Їх син - Федір Давидович Жилінський народився 1903 року. З початком Першої світової війни сім’я Жилінських евакуювалася в Росію, зупинившись у Симбірську, де Федір закінчив 4-класне училище. А згодом, повернувшись додому, одержав художню освіту у Варшаві, закінчивши академію “Штук пєнькних”. Усе творче та сімейне життя художника Федора Жилінського пройшло в Рівному. Федір Давидович був хорошим пейзажистом і копіїстом.     Однак найбільший поклик його душі – це іконопис. Федір Давидович був глибоко віруючою людиною і, коли брався до зображення ликів святих, постився, довго перебував у молитві. У найстарішій у Рівному Свято-Успенській церкві, що на вулиці Шевченка, є шість ікон, написаних Федором Жилінським.  В багатьох православних церквах і монастирях Волині, Польщі та Білорусії є написані ним ікони. Одружившись у 1929 році з рівнянкою Пелагеєю, вони дали життя трьом синам – Ігорю, Мефодію і Анатолію. Батьківський талант художника успадкував його старший син Ігор. Разом із батьком вони реставрували ікони, малювали “Голгофи”, а з часом молодий художник Ігор Жилінський став учасником мистецьких виставок, які влаштовувались у Рівному, мав схвальні відгуки і навіть відзнаки. Батькову ж картину “Циганча” сім’я Жилінських береже як найдорожчий родинний спадок.

У Рівному добре відомі імена Ігоря та Анатолія Жилінських – акторів обласного театру, які все своє життя присвятили сцені та вихованню молодих акторських і режисерських талантів.

До великої сцени Ігор Федорович ішов з дитинства. На вулиці М.Гоголя (нині вул.С.Петлюри) 1908 року було відкрито театр Зафрана. І.Жилінський     згадував: «Це було муроване приміщення з трьома дверима, а зал був дещо нижчий горизонту землі. У цьому театрі я виріс. Відвідував усі вистави, концерти, кіно… Там я “Подоляночку” танцював”.

Дитинство Ігоря Жилінського пройшло на “Кавказі”, а шкільні роки розтяглися від 1936 року до середини 40-х. Перші три роки навчався в польській школі № 8, яка розміщувалася на вул. Чемплінського (сучасне приміщення Рівненського інституту мистецтв РДГУ на вул. Хвильового). А з приходом радянської влади у 1939 році перевівся у 2 клас російської школи № 5. Під час німецької окупації діяла в Рівному певний час гуманітарна школа, в яку батьки записали хлопця. Так трапилося, що Ігор мав простуду і не пішов до школи саме в  той день, коли німці підігнали вантажівки й усіх школярів силою вивозили до Німеччини. Йому пощастило залишитися вдома. Уже після війни переросток Жилінський знову сів за парту.

Служба в радянській армії стала особливим і переломним моментом його життя. Він потрапляє до Москви, що дало змогу бувати в театрах, займатись у самодіяльному театрі, познайомився з Народною артисткою СРСР Аллою Тарасовою, яка допомогла солдатові влаштуватися вільним слухачем студії ім. М.Щепкіна при Московському Малому театрі. В Ігоря була перспектива залишитися у Москві, вчитися й працювати в столичному театрі. Але перемогли  любов до батьків і рідної сторони. Повернувшись додому,  він бере участь у виставці народних промислів, яка була влаштована у Рівному і як екскурсовод   розповідає про представлені експонати. Завітали сюди артисти Рівненського театру й після спілкування з художником-екскурсоводом запросили його на роботу в трупу.

Його перша роль – ксьондз у виставі “Тарас Бульба”. Актор Ігор Жилінський  працював у Рівненському театрі з 1954  по 1969 роки, зіграв десятки ролей, щоразу даруючи глядачам радість спілкування з прекрасним мистецтвом.

Ігор Федорович згадував: «Рівняни  раніше дуже любили театр. Знали акторів, стежили за новими виставами. Завжди можна було бачити в залі корінних рівнян – Базуріних, Прохорових, Клешканів, Куліїв, Логвисів та інших.

Працюючи в театрі, Ігор Федорович одночасно навчався в Київському театральному інституті ім. І.Карпенка-Карого на театрознавчому факультеті. Коли ж у Рівному відкрився інститут культури, Ігор Федорович пішов на викладацьку роботу, викладав предмет «Історія театру».  Усі, хто вчився у цього мудрого талановитого педагога, згадують його як зразок інтелігентності й порядності.

Слідом за Ігорем вирішив звідати акторського хліба молодший із братів Жилінських Анатолій. У 1963 році він закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту ім.І.Карпенка-Карого й після навчання два роки працював на сцені Рівненського театру актором і режисером. А далі його творчість продовжилась у Києві на посаді головного режисера Головної редакції літературно-драматичних програм Українського телебачення. Майже 30 років до самої смерті (1992 р.) він жив у постійному пошуку, через телеекран його театр йшов у кожну українську домівку.

У 2009 році вийшла у світ вагома праця І.Ф.Жилінського – монографія «Історія театрального мистецтва Рівненщини». У цій об’ємній, яскраво проілюстрованій світлинами книзі – історична ретроспектива рівненських служителів Мельпомени, яку десятиріччями по крихтах збирав і досліджував Ігор Федорович Жилінський.

Вмирав актор. Він був смертельно хворий,
Він був старий. І це була не роль.
Віджив той голос, наче грецькі хори.
Вмирав актор, шекспірівський король.

……………………..     Вмирала з ним епоха.
Її уже не викличеш на "біс".
Остання дія... Кладовище… Похорон...
В безсмертя також повні очі сліз.

Восени 2013 року серце актора зупинилось.

Ігор Жилінський. ПАМ’ЯТАЙМО…

Галина ДАНИЛЬЧУК, "Рівняни для рівнян" 05.12.2013