Останній строк. Шокуюча прем’єра у Рівному
30.11.-1
Останній строк. Шокуюча прем’єра у Рівному
Трихвилинна тиша, сльози на очах розчулених глядачів, нескінченні бурхливі оплески – так завершувалася прем’єрна вистава нового театрального сезону, яка днями відбулася на малій сцені Рівненського обласного академічного українського муздрамтеатру. Події п’єси розгорталися у безпосередній близькості до глядача, тож акторам довелося показати усю свою майстерність, викластися на сто і більше відсотків, адже кожен рух, слово, емоція, думка мали бути правдивими, щирими, справжніми. І це вдалося… Автентичний спів, особлива мова, гра світла лише підкреслювали та доповнювали талановиту гру акторів. Але, як кажуть, краще один раз побачити, аніж десять разів почути…

Про свій новий режисерський доробок розповідає заслужений артист України, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка Володимир ПЕТРІВ:

- Про виставу за повістю Валентина Распутіна “Останній строк” я мріяв років з десять. Свого часу цей спектакль ставився в Росії. Я не знаю подібних постановок в Україні, принаймні, поки не зустрічав.

Були свої складнощі, насамперед із самою п’єсою. Спочатку я хотів здійснити інсценізацію самостійно, але дуже радий, що не зробив цього, бо кожен повинен займатися своєю справою. Ми звернулися у російські театри, в яких виходила вистава, нам запропонували текст п’єси за великі гроші. Я ж мав можливість поспілкуватися з самим Распутіним, який дав дозвіл на переклад й адаптацію до нашого Поліського краю. Ми отримали МХАТівський варіант п’єси. Тож мені вдалося здійснити давню мрію та присвятити цю виставу своїй матері. У програмці я так і написав: “Своїй Матері та усім Вашим Матерям присвячую!”.

Цю п’єсу Распутін написав із болем. Якщо проаналізувати його творчість, то можна побачити, що він пише про речі, які ми часто не помічаємо. Тож ми починаємо над ними замислюватися. Я дуже вдячний Распутіну, перш за все, бо якби не було його, не було б вистави.

До речі, саме зараз ведуться переговори щодо приїзду Валентина Распутіна у Рівне. В іншому ж випадку ми повеземо “Останній строк” у Москву.

- Як, на Вашу думку, розкрилися актори у цій виставі? Мене особисто, наприклад, здивувало, що головну роль - роль Старуні - зіграла зовсім молода дівчина. Це такий режисерський хід?

- У цій виставі ми побачили акторів зовсім іншими. Віктора Янчука - у несподіваній для нього ролі. Молода ж актриса Ніна Годунок зіграла Старуню. Це було зроблено свідомо.

Якщо поміркуємо, зрозуміємо, що в наших душах матері залишаються вічно молодими. На схилі літ людина стає приблизно такою ж, як на початку життя, тобто дитиною. Вона і сприймає все оточуюче по-іншому. Було важливо, щоб актриса змогла передати такий матеріал. Це щастя - в юному віці зіграти таку над-звичайно складну роль. Якщо Ніна буде працювати над собою, її чекає велике акторське майбутнє.

- А чим ще Ви здивуєте поціновувачів театрального мистецтва у новому сезоні, адже рівненська публіка вже встигла звикнути до вистав високого рівня?

- Не можна опускатися нижче планки, яку ми взяли, намагаємося рухатися вперед. Великі сподівання покладаємо на “Вишневий сад” А. Чехова. Режисером вистави буде Дмитро Лазорко з Києва, а костюми виготовлятиме відомий модельєр Олексій Залевський. Також запросили одеського сценографа Станіслава Зайцева.

- Цікаво, а Петрів-актор, Петрів-режисер, Петрів-директор – це різні люди?

- Ні! Це різні професії, а людина - одна!

- А які плани Петріва-режисера?

- Готуюся до нової постановки, є три назви, але яка саме з’явиться на сцені - ще поки не відомо.

- Володимире Юліановичу, чого Ви зараз прагнете досягнути - у творчості, в особистому житті? Яка Ваша наступна мета чи, можливо, мрія, яку б хотілося здійснити понад усе?

Якщо просто мріяти про здобутки чи то у творчості, чи в особистому житті - нічого не буде. Я не мрію, я працюю! А коли митець працює, то рано чи пізно здобутки будуть!

 

“Поки ми живі, ми віруємо в життя, і це найміцніша і найземніша віра. Ми знаємо, що ми смертні, але настільки багатюще життя, яке тече і тече безмірно навколо нас, стільки в ньому любові, а з нею і очікуваного щастя. Стільки дивовижі, яка оминула нас сьогодні, але неодмінно повинна торкнутися нас завтра, і стільки цих “завтра” ще і ще… і ми живемо двадцять, тридцять, сорок років, але ніби й не живемо, а лише готуємося для життя, яке, наче свято, чекає нас попереду….”

Валентин Распутін, “Останній строк”

Кароліна КРУГЛИК

переглядів: 1482

Коментарі



Додати коментар

Ім'я:
Текст повідомлення:
Контрольне число:
CAPTCHA Image
інша картинка
Введіть набір цифр на малюнку

 

Читайте також: