— Пані Галино, ви примі­ряли на себе образи і Гальшки Острозької, і Марії Несвицької-Рівненської. Відчули на со­­бі силу й відповідальність іс­торичної жінки чи для вас це лише ролі?

— У першу чергу, це ролі. Але це ролі, в які я щось вкладаю і які мене формують, виховують, доповнюють. Знаєте, я навіть коли читаю, бачу якусь сильну особистість і думаю: а чому ні? Адже можна так жити й думати... У театр прийшла, коли мені було 19 років, ду­же скромною і тихою дівчинкою. Але мені пощастило працювати з великим режисером — Володимиром Опанасенком. Він став для мене учителем і зробив з мене справжню актрису. Адже справжній актор народжується саме у театрі. З кожним роком роботи у театрі відчувала, що стаю сильнішою. До того ж із часом мені ще й дісталися сильні ролі — і та ж Анна з “Украденого щастя”, і Гальшка, і Несвицька. Відтак, я стала інша, сильніша. Зараз можу більше витрима­ти, а от якби якась гостра ситуація виник­ла раніше, то не знаю, чи справилася б. І для себе усвідомила, що це відбулося саме завдяки ролям, які грала.

— А як так сталось, що з’явилася Марія Несвицька?
— Її відкрив народний артист України Святослав Фі­лімонович Мельничук. Ва­лерій Баталов написав уривок, а Мельничук запро­сив мене. Пам’ятаю, як зателефонував і спитав, чи не хотіла б зіграти. Я, звичайно, відразу погодилась. Що б ме­ні не пропонували, погоджуюсь — яке б воно не було різне, мені цікаво. Тим паче, що мені завжди мало. Ми зробили цей уривок, він прозвучав, його сприйняли всі. А пам’ятник Марії Несвицькій вже встановили потім. Я дуже вдячна Святославу Філімоновичу за цю роль.

Про радіо, сценарії та режисерів

— То тепер ролі сильної жінки ваші без обговорення?
— Після того, як я зіграла Гальшку Острозьку, в театрі мене не дуже розбещували ролями. А кожен актор хоче грати, хоче бути зайнятим. Знаєте, це все одно, що кожного дня хочеться їсти. І на тиждень вперед не наїсися. Так само і награтися на рік-два — неможливо. Вже давно граю “Украдене щастя”, і ця вистава буде жити ще дуже довго, тому що це класика. Але хочеться чогось нового. Тому мені весь час мало, я шу­каю себе поза театром. Через це мене, можливо, ба­гато на площі, на інших за­ходах, святкуваннях. Якщо треба, то й веду, і граю, й поставити можу, й сценарій написати. Ну, так, написати (дещо кривиться — авт.). І на мультимедійному радіо уроки для дітей начитувала, і християнські оповідання. А от зараз допомагаю створити бібліотеку для незрячих. Начитую різноманітні книжки, і релігійні, й інші.

— А власну п’єсу написати й поставити не пробували?
— Ні, не пробувала. Просто собі щось пописувала, видовища різноманітні, свята. Ставив режисер, а не я. Постановку має робити режисер. Він ліпить виставу, він ху­дожник, він малює. А ти є фарбою, і тобою малюють. Але лише тоді, коли ти чуєш режисера, коли складається тан­дем “режисер-актор”. У ме­не це були і Володимир Опа­насенко, і Олег Мосійчук, і Володимир Петрів. Хо­ча й режисери бувають різні.

— А хто режисер вашого життя?
— Я сама. Життя й театр так переплітаються, тісно пов’язане все... Не можна вий­ти з театру й забути про нього. Вдома вариш їсти і ду­маєш: а чому тут так? А це правильно? Хоча, якщо щось не надто складається у театрі, на­магаюся не передавати це все своїм рідним. Але це теж уже гра, бо ти приховуєш свої емоції, своє невдоволення. Утім, сім’я — це мій тил, там, де мене завжди розуміють. Це дуже важливо. Актори — вони ж як діти, постійно потребують уваги й любові. Скільки б тобі не було — 80 чи 20...

Про дітей, сльози і дачу

— Ваші діти у театрі росли?
— Ні, театром вони не хворіють. В усякому випадку я так спрямовувала. Не при­водила їх у театр, коли бу­ли маленькі. Я не хотіла, щоб вони бачили цей побут і переймалися ним. Професію нехай собі самі обирають. За­раз донечка Марійка навча­ється в Острозькій акаде­мії, а син Василько ходить до школи. До речі, чоловік жодного відношення до театру не має і ходить у нього дуже рідко.

— Діти мамині прем’єри ре­гулярно відвідують?
— Лише коли цього хочуть. Дочка, після того як подивилася “Закон” Винни­ченка, мовчала, аж поки не приїхали додому. А вже потім сказала: “Мамо, мені дуже дороге твоє здоров’я. Я би, чесно кажучи, не хотіла, щоб ти там грала”. Хоч я там і не граю. Вистава насправді складна і вимагає багато си­ли. А от коли грала Гальшку, то після вистави донька влетіла в гримерку, обійняла мене і так плакала — пере­йня­лася долею героїні…

А син, йому зараз 13 ро­ків, якось ходив до мене на виставу “Останній строк” на Малій сцені. Роль у мене там дуже маленька, практич­но майже всю виставу мовчу. Але мені вона дуже подоба­ється. Малий, хоч він і ду­же стриманий хлопчик, тримав мене за руку до самого дому. Лише коли ліг спати, покликав мене, попросив нахилитися й прошепотів: “Мам, я тебе дуже-дуже люблю, а як так зробити, щоб ти жила завжди?” Коли ми працюва­ли над цією постановкою, Володимир Петрів казав, що треба зіграти так, щоб люди виходили, вмикали мобільні телефони й набирали номери батьків. Він цього домігся. Я побачила це по своєму си­нові, він дуже перейнявся, на нього вплинуло. І взагалі я би всім радила, особливо батькам з дітьми, йти диви­тися цю виставу. На мою дум­ку, це най­­краща вистава, яка є у нас у театрі.

— Подорожувати любите?
— Із сім’єю, коли всі разом, люблю. А от сама — не ду­же. Навіть коли з театром кудись їдемо, дуже переживаю, як там мої рідні.

— Славу на собі відчува­єте?
— Буває, впізнають. Деколи, коли треба побутові спра­ви вирішити, то пропускають, пропонують допомогти, бо там у виставі бачили. При­ємно, що ж скажеш. Хо­ча останнім часом дуже хо­четься усамітнитися. Тому я їду на дачу слухати природу, це дуже люблю. Саджу ба­гато квітів, і цибульку, й помідори, й огірочки... По­гос­подарювати люблю. А от куховарити — не надто. Хо­ча готую й діти кажуть, що смачно.

Спілкувалась Ірина НИЧИПОРУК

http://www.ogo.rv.ua/arhives/2010/03/05/18441.html