Як ви відсвяткували Міжнародний день театру?
— Добре. Затишно. Зазвичай у цей день ми працюємо для когось, а цього разу нам вдалося відпочити: актори сиділи у залі, їх вітали, дякували. Привітати прийшла і нова українська влада у повному складі, народні депутати.
— Як же складається співпраця із владою?
— Співпраця у нас склалася давно — ще тоді, коли влада була в опозиції. У нас добрі стосунки. Адміністрація офіційно заявила про підтримку театру, звичайно, у межах можливого, бо ж нині непроста ситуація.
— Чи часто ви дозволяєте собі задоволення піти у театр, але не як директор, а як глядач?
— Я не можу в Рівному ходити у театр для задоволення та дивитись вистави відсторонено, бо все одно втручаюся чи в освітлення, чи у звук... Нещодавно дивився спектакль у Житомирському театрі — отам я був глядачем. І все одно, ніколи професіонал не зможе дивитися виставу очима пересічного глядача. Думається: ось тут можна зробити так з точки зору акторської, а тут — з режисерської... Такі думки заважають цілісно сприймати виставу.
— Якщо не помиляюсь, режисурою ви зайнялись порівняно недавно і дебютували з виставою Суперники”. Що спонукало вас освоювати ще й цю стезю?
— Перший публічний дебют — це “Суперники”, але найперша моя режисерська робота — новорічна казка, я готував її років п’ять тому. Та й раніше, коли ми працювали із запрошеними режисерами, практично робив ці вистави з ними, доводилося то доробляти щось, то підчищати. Але як самостійний режисер дебютував із “Суперниками”. Мені сподобалася п’єса, і я не хотів її нікому віддавати, бо вона мене схвилювала. На мою думку, це хороша драматургія. А хороша сучасна драматургія — велика рідкість. Ця п’єса, хоч вона і про війну, написана шість років тому. Та й якби її написали у повоєнний час, то в автора були б серйозні неприємності. Автор цієї п’єси — білорус, але вона у Білорусії не йде, бо “бацька Лукашенко” не дозволяє її ставити — диктатура. Але ми збираємося цю виставу везти у Білорусь.
— Не боїтеся, що вас закидають камінням?
— Ні, не боїмося. Ми її обов’язково повеземо. І оскільки це постановка українська, нам не зможуть заборонити її показати. А якщо заборонять — ну хай буде такий скандал. Театр часом будується на скандалах.
— Актор, режисер, директор театру — яке ж амплуа вам найближче?
— Найближче — актор. Режисура також у задоволення — я ж тільки почав ставити. Улюблена справа не може обтяжувати.
— Чи погоджуєтесь ви із твердженням, що театр — це свого роду залежність?
— Це свого роду наркотик. Та й не тільки театр, мабуть. А журналістика — хіба не наркотик? Для хорошого журналіста, звісно. Казав Карпенко-Карий: “Священнодействуй, или убирайся вон!” А Бернард Шоу зауважив: “Ми приходимо у цей світ, відіграємо свою роль та відходимо у вічність”. Тож навіщо я буду шукати чогось іншого, якщо моя роль — бути у театрі.
— Чи були у вашій акторській кар’єрі випадки, коли зіграна роль якось негативно відбивалася на житті?
— Не пригадую такого. Просто були якісь невдалі ролі. Не завжди вдається зробити усе, що хочеться, і тут може бути багато причин: чи особисто не впорався, не вистачило досвіду, таланту чи енергії, чи режисер не зумів направити у правильне русло, чи, можливо, просто “не моя” роль. Скажімо, пригадую виставу “Опера мафіозо”, де грав директора театру: мені здається, то була не зовсім вдала роль. Тішить, що про інші ролі не можу такого сказати. Мені дорогі Корній Перепутько у “Сльозах Божої Матері”, Лаерт з “Гамлета”, Джиммі із “Моя дружина — брехуха”.
— А омріяна, проте незіграна роль є?
— Хотів би зіграти князя Мишкіна в “Ідіоті”.
— Не плануєте братися за цю роботу?
— Я бачив чимало постановок “Ідіота”, тому побоявся би братися за цю виставу, бо не хочеться підсвідомо копіювати побачене. Боюся, що відчуватиму вплив, а повторювати когось не хочу. Інша справа — якби за цю виставу взявся хороший режисер, але такого поки не бачу. Однак саму ідею не відкидаю. Нині ми плануємо спільний проект із київським режисером Олександром Дзекуном — поки що не буду розголошувати подробиць.
— Чи переносяться у життя ті почуття та взаємини, що формуються на сцені?
— Звичайно. Актори — люди чутливі. У хороших акторів нерви завжди “оголені”. А стосунки між акторами — взагалі цікава річ. Бо іноді на сцені доводиться грати коханців тим людям, які не терплять одне одного у житті. У нашому театрі я не знаю таких прикладів, і більшість акторів — друзі і на сцені, і поза нею. Принаймні у всіх нормальні, приязні взаємини. У нас немає “міжусобиць”, а вони — справжня біда у будь-якому колективі.
— Чому так не часто можна почути, як ви співаєте?
— Бо я не співак. Якби був співаком, то співав би і працював у філармонії. Хоча це теж близьке. Маю кілька хороших віршів, які можна було б покласти на музику, — але не завжди на це вистачає часу. Нову пісню про театр ми створювали разом із композитором. Перший варіант мелодії мені не сподобався, і я пояснив, як міг, що саме хотів би чути, які емоції та характер — хоча я зовсім не композитор. Але мене зрозуміли.
— Останнім часом спостерігається підвищений інтерес до театру, чи я помиляюсь?
— Це правда. У нас були гості з Києва (вони приїхали дивитися “Суперників” на предмет показу в Києві до дня Перемоги) і дуже дивувалися, що був повний зал попри те, що це далеко не прем’єра, а вистава п’ятдесята. Такий інтерес до театру я пояснюю тим, що людям набридло телебачення, хочеться чогось доброго. Нещодавно ми робили опитування глядачів, і воно показало: найбільша група наших відвідувачів — віком від 20 до 40 років. А раніше до театру ходили переважно пенсіонери. Тепер — молодь. Ми більше не йдемо на підприємства (у радянські часи була практика), не даємо профспілкам квитки, щоб вони забезпечили нам глядача — люди ідуть у театр самі.
— Рівненський глядач вимогливий?
— Так. І це помітно по тому, як вони відвідують вистави приїжджих театрів. Часом імениті гості “грішать” тим, що ставляться до нас, як до периферії, котра сприйме все підряд. Але це не так. Рівненський глядач уже вихований, він має смак і не опускається нижче своєї гідності. Можливо, тому квитків на заїжджих гастролерів продається все менше і менше. Хоча це не стосується тих гостей, які щоразу демонструють високий рівень. Я ніколи не відмовляю театрам, що хотіли б приїхати до нас із виставою. Якщо вони нас перевершать, ми матимемо до кого тягнутися, якщо ж ні — бачитимемо, як не треба грати. Наші глядачі — уважні й вимогливі. Часом вони нам допомагають, вказують на помилки, пишуть листи. Після “Суперників” листів було дуже багато. От ми не догледіли, а один рівненський історик надіслав нам зауваження: “Ви неправильно одягнули німецького офіцера”. До таких зауважень ми прислухаємося і намагаємося виправляти наші помилки.
— Мені здається, що акторська робота — одна з найскладніших, це так?
— Колись медики підрахували: за затратами енергії акторська робота прирівнюється до шахтарської. Однак не всі це розуміють. І ситуація складається, як в анекдоті, коли приїздить у село студент театрального інституту, а батьки його питають: “Ну і що ж ти, хлопче, будеш робити? Ким ти будеш?” Він каже: “Артистом буду”. — “Та ні, — відповідають батьки, — що ти робитимеш?” Хлопець каже: “Та на сцені гратиму, співатиму, працюватиму над виставами”. — “Це зрозуміло, — батьки у відповідь, — а робити ти що будеш?”
— Ваша дружина дуже яскрава та ділова жінка. Як вдається двом сильним особистостям “уживатися” під одним дахом?
— А ми вночі уживаємося! (сміється) Бо вдень майже не бачимося — у мене робота така: приходжу вона вже спить, ну принаймні син точно спить. Але попри те, що бачимося тільки вночі, взаємини складаються дуже добре. Моя сім’я — немов подяка за всі мої біди. У моєму житті було багато складних сторінок — хвороба батьків, смерть. Тепер моя дружина і мої діти — як нагорода за всі важкі моменти. Я не уявляю свого життя без них.
— А дружина не ревнує вас до театру?
— Ревнує. І до театру, і до всього (сміється). Часом каже: твоя сім’я — це театр. Вона у чомусь права, хоча я не уявляю, як можна роботу поставити вище сім’ї. Можливо, несімейні люди можуть усе своє життя присвятити роботі, мені ж навіть на думку не спадає, що могло б бути для мене важливіше дружини та дітей. Але я багато працюю у театрі, ще й викладаю — бо хочу забезпечити їх усім, що вони потребують. На жаль, ті зарплати, що є нині в театрі не дають такої можливості.
— Можете сказати, що театр — це ваше хобі?
— Ні, це не хобі, це професія, це мій біль і моє щастя. Це для мене — усе.

Катерина ІВАНОВА

http://catalog.ogo.rv.ua/articles/view/2005-03-31/7364.html