“Люблю запах театру”

На зустріч до диригента йшла довгими вузькими коридорами театру, майже лабіринтами. Проминувши кімнату, де репетирує оркестр, потрапила до кабінету Зіновія Крета. Тут тихо і затишно. На стінах — фотографії диригента з оркестром, ось він молодий з трубою. Над столом — портрети доньки. По всій кімнаті розставлені музичні інструменти (електронне піаніно, синтезатор “Ямаха”...) На столі — легкий творчий безлад, стоси нот. Зіновій Крет — за столом, тримає аркуш паперу та ручку. “Що робите?” — цікавлюся.
— Писав музику до творчого вечора. Дивувати публіку не збираюся, ми й не для того його робимо. Тим більше, що людей зараз нічим не здивуєш. Просто хочеться поспілкуватися у дружньому колі. І зовсім немає бажання, щоб розповідали, де я народився, навчався. Ну не потрібно цього. Хочу, щоб було сонячно, щоб звучала поезія. Мені актриса нашого театру, заслужена артистка України Галина Цьомик написала до цього вечора сценарій. Він дуже цікавий. Здається, вона потрапила в саме яблучко.
— Створена музика подобається відразу, або ж часто буває так, що переробляєте?
— Дуже рідко так роблю, бо то може бути нескінченно. Якщо написав, намагаюся до того не повертатися. Коли ж музика пролунала на сцені, то її краще не переробляти...
Зіновій Крет зізнається: писати музику — то важка праця. Але якщо має хороший настрій, то зробити все може за годину. Якщо ні — за два-три дні. Творити любить вдень, тому не відносить себе до тих митців, до яких натхнення приходить вночі.
— Вночі я сплю, хоча й погано. Мені хочеться, щоб швидше настав новий день і я почав щось робити. Вдома працювати важко, бо займаюся ще бізнесом. Вдома постійно тебе відволікають. А в театрі я можу зосередитися. Там для мене найкраща атмосфера для праці: тиша, камін і запах театрального пилу. Я дуже люблю цей запах. Бувало, повертаюся після відпустки, йду на сцену — і мені стає краще від запаху театру, — зізнається пан Зіновій. — Тому я завжди з радістю біжу на роботу. Приходжу за годину-дві до репетиції.

Маестро, музику!

Він мріяв бути диригентом і щоб його називали Маестро. Мрія збулася.
— І коли студенти (Зіновій Крет — доцент Рівненського державного інституту мистецтв РДГУ – авт.) до тебе звертаються Маестро, це так приємно. Я завжди хотів бути лідером, керувати. Раз і два, і три (показує руками ритм) — і музиканти слухатимуться тебе, і я їх нікуди не відпущу руками. Коли вчився в училищі, грав на весіллях на трубі. Чому саме на цьому інструменті? Тому що трубач показує вступ, найголосніше грає. А диригент до всього це ще й багатогранна особистість. Його руки повинні бути пластичні. Я веду музику. Вона у мене отут. (Показує долоні.) Після концерту я весь мокрий. Якщо грати статично, то нічого не буде, — переконує Маестро.
Сьогодні він ще й завідувач музичної частини театру.
— У виставі “Останній строк” героїня співає поліські пісні. А то все треба було придумати. Я не тільки ноти для оркестру пишу. Буває, що оркестр не грає у виставі, а музичний супровід треба підібрати чи написати. Наприклад, у постановці “Суперники” є сцена в кінці, коли герой падає на коліна і грає реквієм. У залі — тиша, і всі у захваті. Це все і є моя робота, — каже пан Зіновій.
Він уже багато років диригує оркестром, а перед кожним виступом все одно є якесь хвилювання, хоча й не сильне. А от чого в його оркестрі немає, так це безладу. Там — залізна дисципліна.
— Абсолютно неприпустимо, коли музиканти під час вистави покидають свої місця, якщо навіть оркестр й не грає. Ніхто не має права так зробити, — каже керівник.

“За театр виставив би могорич”

Уперше Зіновій Крет прийшов у театр в 1980 році, після армії.
— Мені дуже пощастило. Восени 1979-го забирали на війну в Афганістан. А я у травні вже був дембелем. Багато моїх друзів з музучилища, які закінчували служити пізніше і грали в дивізійному оркестрі, потрапили в Афганістан і там загинули. Мене Бог помилував, — розповідає. — Сам я родом зі Львівщини, став студентом Рівненського інституту культури. Якраз тоді один мій знайомий саме збирався звільнятися з театру. Роботу запропонував мені. Я погодився. Зараз би виставив йому такий могорич за це, якби побачив! Уся доля моя пішла в зовсім інше русло через той випадок. Я тридцять років свого життя присвятив театру. Ми раніше багато гастролювали з нашим театром. Були в Середній Азії, Туві, Красноярську, Іркутську. Найбільше запам’ятався концерт в оперному театрі Красноярська. Яка там концертна яма! Ах! Ми сіли, і такі маленькі здавалися...
Тоді, у 1980-му, познайомився й зі своєю майбутньою дружиною. Коли вперше її побачив, покохав за розкішне волосся і великі гарні очі.
— Надія у мене дуже хороша господиня. Це у неї генетично закладено. Вона родом з Карпат і надзвичайно смачно готує. Ми прожили разом 30 років, і у нас є сімейна традиція: снідаємо — хто коли встане, обідаємо — як кому доведеться, а от вечеряємо завжди разом. Дружина завжди готує тільки свіжу вечерю. Картопля варена або смажена зі шкварками і молоком, але завжди мусить бути свіжа. Жінки з Прикарпаття вміють дивитися за чоловіками. Я вранці прокидаюся, а в спальні вже лежить готовий одяг на цей день. У неділю практично завжди у нас вареники з картоплею, гречкою, сиром, чи в глечиках запікає, — розповідає пан Зіновій. — Один випадок з нею мене дуже вразив. Ми з Надією прожили з півроку і поїхали до неї на батьківщину в гості. Її батько, який працював далекобійником, рідко бував вдома, якогось звечора прийшов, поїв і почав мити ноги в мисці (яка там у селі ванна?). Зайшла Надія, каже “Ой, тату”, стала на коліна і помила татові ноги. Така турбота про чоловіка у них генетично закладена.
— На початках жили бідно, інколи не мали що їсти, — посміхається пан Зіновій. — Допомоги чекати було нізвідки. Батьки могли допомогти продуктами: десяток яєць дадуть, курку зарубають, але грошима допомогти не могли, бо й самі не мали...
Але Зіновій Крет — цілеспрямована особистість, мав бажання чогось досягнути у житті.
— Завжди знаходив, де підзаробити. Я отримував стипендію, працював у театрі, в музичній школі, і на півставки, за 80 карбованців, натирав у театрі підлоги, — пригадує.

Тиша і рибки

Кажуть, що подружжю краще працювати окремо. Але свого часу Зіновій Крет мав чоловічу мудрість сказати, що сім’я повинна бути разом всюди — і на роботі теж. Тепер він керує музичною частиною, дружина — заступник директора театру, а донька — у ньому актриса.
— Інколи працювати разом — то ад. Але я нічого іншого не вмію. Ми всі живемо театром. Коли приходимо додому, про що можемо розмовляти? Звичайно, про театр, про гру акторів. Я думаю, так має бути. Іншого просто не уявляю. Як можна повернутися додому, а тебе ніхто не розуміє?! Моя донька каже, що то є щастя, коли ми розуміємо одне одного. Буває важко, але я щасливий...
До речі, батько оберігав доньку від театру, але вона все одно пов’язала з ним своє життя.
— Юлія навчалася в інституті слов’янознавства, отримала спеціальність перекладача, працювала у туристичній фірмі, але це було не її. Вона ридала й не хотіла того й близько. Коли ми ставили виставу “Суперники”, то довго не могли знайти актрису на головну роль. Я їй сказав: “Спробуй”, бо надіявся, що нічого не вийде. А вийшло навпаки. Вона так почала читати вірші, стільки вивчила, що всі були вражені. Коли донька дебютувала на сцені у цій ролі, я сидів у залі. Ви не повірите — у мене після цього збільшилася печінка. Зараз Юлія нічого іншого собі уявити не може. Вона живе театром, пише вірші й багато читає. Вона щаслива — а я щасливіший вдвічі...
Критикувати доньку батько не намагається. Каже, вона тим дуже переймається. Більше настанови дає мама.
У вільний час Зіновій Крет займається акваріумними рибками, яких тримає вдома.
— Дуже їх люблю. Ними дорожу і займаюся у вільний час. А ще люблю відпочивати у своєму будинку. Він у мене дуже гарний. Але так, щоб була тиша. Втомлююся від гостей. А от Надія дуже любить їх приймати, особливо частувати їх своїм холодцем. Хоча у Володимира Петріва він смачніший! — сміється пан Зіновій.
За свої п’ятдесят років він здійснив музичне оформлення до більшості вистав репертуару, написав музику як композитор. Але найзаповітнішою його мрією залишається зробити музичну постановку мюзиклу “Hello, Dolly”.

Спілкувалас Марина ФУРС

http://www.ogo.rv.ua/articles/view/2009-10-28/17752.html