Нагадаємо, «Останній строк» написано як повість у 1970-х, однак згодом В. Распутін написав драму спеціально для МХАТу, але ставили її й інші театри колишнього СРСР. Адаптував п’єсу для Рівненського театру, переклав українською мовою, замінивши сибірську говірку на поліську, рівненський письменник Віктор Мазаний. Ініціатором перенесення дії вистави з сибірської глибинки на терени Волинського Полісся став Володимир Петрів. Режисер наблизив дію вистави, героїв з їм властивим говором до місцевого глядача. Роль головної героїні, уже бабусі, виконує зовсім молода актриса без відповідного гриму та костюму. Драма змушує кожного глядача замислитись над нашими взаєминами з рідними, матерями. Це вистава про життя, яким воно є. До старенької, помираючої матері приїжджають звідусіль її діти зі своїми сім’ями. У кожного, хто приїхав, свої звички, свої залишені вдома проблеми, справи...

Треба сказати, що відзнаки на фестивалях не є для рівненчан чимсь екстраординарним: приміром, вистава «Калігула» А. Камю в режисурі С.Павлюка одержала багато призів на фестивалях у Бресті, Тернополі, Дніпродзержинську, Херсоні; постановки В. Петріва «Ненормальна» Н. Птушкіної та «Суперники» М. Манохіна були відзначені в Ніжині та Івано-Франківську — і це лише за останні роки.

«МИ ЖАРТУВАЛИ, ЩО НА СЦЕНІ ТРИ СЕСТРИ, А В ЗАЛІ — ДЯДЯ ВАНЯ»

— Сьогодні Рівненський театр виглядає благополучним і навіть заможним, але так було далеко не завжди...

— 1985 року я прийшов сюди актором. Був такий період у театрі, коли глядачів було обмаль, репертуар поганий, постановки не досить якісні. Ми жартували, що на сцені — три сестри, а в залі — дядя Ваня, — згадує В. ПЕТРІВ. — Тому з 1997 року, коли ми з командою почали вибудовувати репертуар, то поставили завдання: за 10 років зробити театр успішним. І планомірно до цього йшли. Це і репертуар, і робота з глядачем. Нині кожну людину треба переконати, що наша вистава варта того, щоб прийти її подивитися. І зрештою, публіка пішла в театр. Наша завліт Ірена Боровець проводить опитування глядачів: що вас привело до театру? чи хтось порадив? чи вже були тут? чи прийшли на назву? чи на актора? чи просто відпочити? чи прийшли з дівчиною або хлопцем, бо не мали де провести час? Відповіді різні, і різні вікові категорії — ми й це аналізуємо. Нині найбільше ходять до нашого театру люди віком від 30 до 50 років — це десь 80 відсотків аудиторії.

РЕПЕРТУАРНІ РИЗИКИ

Своєю афішею останніх років Рівненський театр вирізняється з-поміж інших обласних театрів завдяки розмаїттю імен драматургів (Мак-Донах, Распутін, Костенко, Шекспір, Гюго, Гоголь, Кропивницький, Коцюбинський, Йорданов, Винниченко, Запольська, Нушич, Шиммельпфеннінг, Арбузов, Горін) та постановників (активно працюють не лише штатний режисер Олексюк, а й Дзекун, Павлюк, Денисенко, Борис). Серед «ексклюзивних» експериментів, на які на місці Петріва мало би хто наважився (особливо з огляду на специфіку великої сцени), — костюмований відомим модельєром Залевським «Вишневий сад» А. Чехова у постановці світлої пам’яті Д. Лазорка та «Калігула» А. Камю в режисурі С. Павлюка.

— Баланс у репертуарі треба зберігати, — вважає Володимир ПЕТРІВ. — У нас «Сватання на Гончарівці» заробляє чимало коштів для того, аби можна було поставити, наприклад, Мак-Донаха. Треба шукати нове, пробувати, експериментувати. І ми у творчому пошуку. Різні режисери по-різному роблять постановки. Так, Олександр Дзекун поставив у нашому театрі уже четвертого чи п’ятого гоголівського «Ревізора», тільки у нього він щоразу різний. Є, звісно, режисери, які повторюють свою виставу з театру в театр, краплина у краплину, але ми якось цього уникаємо. Моя політика як художнього керівника така: запрошувати різних режисерів — я читаю рецензії критиків, дивлюся постановки, цікавлюся де, хто і на якому фестивалі переміг, з якою виставою. Я б і з Києва покликав декількох режисерів, а кошти ми знайдемо. Театр не може працювати з одним режисером, і навіть з двома — такому театру рано чи пізно настане кінець. Навіть коли це талановиті режисери, вони все одно вестимуть театр в одному напрямку, все одно їхні вистави будуть схожі, бо вони завжди один біля одного, і десь підсвідомо впливають один на одного, і набираються однакової «бацили», яка зрештою і руйнує театр. Потрібна свіжа кров, треба давати дорогу молодим. Хоча старше покоління акторів теж має бути. У мене це проблема в театрі, особливо з чоловіками.

— Володимире Юліановичу, розкажіть, які проблеми існують нині в обласному театрі і як ви формуєте трупу?

— Я хотів би взяти в трупу нових молодих акторів із Києва, з хорошою школою, від хороших педагогів. Насправді не всі хочуть залишатися в столиці. Вони моніторять різні театри, приїздять до нас, дивляться, пробуються... Наші рівненські студенти теж хочуть потрапити до трупи, але є проблема з житлом. Якщо місцеві ще мають шанс працювати в нашому театрі, то київські або з інших міст такого шансу практично не мають (зарплата піде на знімання квартири). Хоч інколи житло можна «вибити» під «зірку» — коли ми забирали до нас народного артиста України Георгія Морозюка, то було окреме рішення виконкому виділити йому однокімнатну. А для молодих зараз отримати житло нереально.

Взагалі, проблема театру — в недостатньому фінансуванні. Хоча жалітися на сьогодні ми не можемо. Треба все одно робити свою роботу. Намагаємося знаходити інші джерела: шукаємо спонсорів, пишемо проекти... Потрібно ще ремонтувати приміщення — воно 30 років без ремонту. Хоча, на перший погляд, все на місці — інші перебувають у ще гіршій ситуації, — але не хочеться опуститися до такого рівня, коли все почне розвалюватися. Фінансів бракує завжди. Але фінанси — не головне. Коли є хороша п’єса, режисер, актори, з якими цікаво працювати, то ніхто про фінанси не думає. Можна витратити сотні тисяч, а хорошої вистави не буде, а можна грати з одним стільцем на сцені — і таки зробити її...

ДОВІДКА «Дня»

Володимир Петрів — народний артист України. Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня В. Зимньої) та Академію державного управління при Президентові України. З 1985 р. — актор, з 1997 р. — директор-художній керівник Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру. Постановник вистав «Каліка з острова Інішмаан» М. Мак-Донаха, «Останній строк» за В. Распутіним, «Марія Тюдор» В. Гюго та ін. За роль Богдана Хмельницького у виставі «Берестечко» за романом Л. Костенко 2008 р. одержав Національну премію України імені Т. Шевченка разом із режисером-поставником О. Дзекуном.