— Як прийшло усвідомлення того, що саме театр — ваше покликання?
— Поступово. Частково не мене вплинув той факт, що мох батьки, Анатолій і Ольга Лозовські, — актори. Але ще більше вплинуло те, що дитиною багато часу проводив у театрі. Мама з татом привозили мене, прив’язували до коляски, щоб не вибіг раптом на сцену, і залишали за кулісами. Будучи з пелюшок у театрі, не міг не мріяти одного дня грати на цій сцені. Отож рішення стати актором було дуже природним.
— Наскільки легко жити і працювати в акторській родині?
— Нескладно. Бо батьки мої дуже лояльні і з розумінням ставляться до мого вибору. Хоча акторам разом працювати і співіснувати не завжди легко. Бо вони — як діти. Але ніколи не ставились до мене поблажливо, мовляв, нехай пограється дитя театром. Бо знають, що ця професія — на все життя. Або ти віддаєшся повністю, або навіть не берешся за неї. Власне спочатку я прийшов не в облмуздрамтеатр, а в театр ляльок. І коли мені запропонували грати у ляльковому, прийшов до батьків за порадою. Але вони стали мене відмовляти: які ляльки? Тобі треба грати у драматичному! Я їх послухав-послухав і зробив, як сам знав.
— А коли ж прийшли у муздрамтеатр?
— Коли ще працював у ляльковому, директор драматичного Володимир Петрів та інші актори кілька разів приходили дивитися на мою роботу. Потім запропонували мені перейти до них. Я пропрацював місяців дев’ять і залишив сцену, бо в той час навчався в університеті і не встигав поєднувати дві роботи з навчанням. Але коли довчився — повернувся.
— Чи дало вам щось навчання? Власне кажучи, не уявляю, щоб акторській майстерності можна було навчити...
— Звичайно, дало. Насамперед — потяг до навчання. Адже мав змогу співставити теорію з практикою, одразу перенести знання на сцену. Та й прагнення постійно вивчати щось нове у своїй професії з’явилося після університету.
— Якою запам’яталася перша серйозна роль?
— Так склалося, що перша серйозна роль — це взагалі найперша роль. Пам’ятаю, це була п’єса “Не я б’ю — верба б’є” на тему весняних свят, а я — малий — навіть не знав, з якого боку вчити текст. Але батьки допомогли. І з цією виставою ми навіть були на гастролях у театрі Заньковецької у Львові.
— Знаю, що за роль німецького офіцера у виставі “Суперники” ви отримали нагороду. Розкажіть, будь ласка, про це трохи більше.
— Ця нагорода називалася “За кращий чоловічий дебют”, і вручили її мені на фестивалі в Івано-Франківську. А на фестивалі “Тернопільські театральні вечори” теж за виставу “Суперники” отримав приз за кращу чоловічу роль другого плану. Мушу сказати, що театральні фестивалі дуже особливі. Виступаючи, ти найменшим чином думаєш про те, щоб бути першим чи кращим. Це не так, як у спорті, де першість — мета. У театрі ти прагнеш не стільки показати себе, скільки вболіваєш за всю виставу. Бо ж якщо один актор буде блискучим, а загалом вистава не вдасться, отже у цьому вина і того “блискучого” актора, бо десь не допоміг, недопрацював.
— Глядачі у театрі завше бачать свято — вистави, емоції, квіти. Чи для актора театр не перетворюється на щоденну рутинну роботу?
— Як для кого. Якщо чесно, буває всяке. Але свято для глядача відбувається лише тоді, коли воно триває і для акторів. Погодьтесь, не завжди гладач виходить із театру зі святковим настроєм. Ось, кажуть, щось сьогодні не те... І оте “щось” залежить від акторів. Що б вони не грали — комедію чи трагедію — це насамперед піднесення внутрішнє.
— А не складно щоразу продукувати такі емоції?
— Звичайно, складно: і фізично, і психологічно. Але це наша робота, наша школа, цього нас навчали. Та й вистави щоразу інші, відтак різняться й емоції. Думка, що одна і та ж вистава щоразу подібна на попередню до деталей, мов однією фарбою мазана, хибна. Атмосфера щораз унікальна і неповторна.
— А в житті ви людина емоційна?
— Загалом так, але останнім часом усвідомлюю, що намагаюсь стримувати свої емоції, так би мовити, акумулювати енергію для сцени. Під час вистави актор “викладається”, віддає енергію, але вона потім повертається сторицею.
— Як ви працюєте над образом? Придумуєте характер чи шукаєте якісь риси у знайомих та друзях?
— Для мене важливо “побачити” героя — це може бути навіть дрібна деталь, тембр голосу, хода, постава. А може бути і відчуття внутрішнього стану. Я можу себе зловити на тому, що перебуваю у такому ж внутрішньому стані, як і мій герой. Тоді намагаюсь спостерігати за собою: як рухаюсь, що відчуваю, чим займаюсь. Дуже складно одразу вибудувати образ, це поетапна робота — щось підбираєш, потім відмовляєшся. Робота над виставою зазвичай триває близько двох місяців, і весь цей час ти шукаєш — від репетиції до репетиції. Буває, не знаходиш і на прем’єрі, й лише зігравши виставу кілька разів, розумієш: нарешті знайшов. Якщо тебе вводять у виставу, яка вже певний час іде на сцені, то вписатися в загальну атмосферу значно легше, аніж “з нуля” вимальовувати картину.
— А офіцер у “Суперниках” вам легко дався?
— Складно. Цей персонаж старший за мене, тому до сих пір шукаю внутрішній стержень зрілої людини, не хлопчика, а зрілого чоловіка. Це далося нелегко, і знайшов цей образ далеко не одразу. Довгий час нічого не виходило, а коли відчуваєш, що щось не дається, починаються сумніви: “навіщо я поліз у цю професію”, “а може, це все залишити”. Так буває. Але головне — віддаватися своїй роботі і прагнути самовдосконалення.
— Як вам працюється поруч із такими визнаними майстрами, як, наприклад, Ніна Ніколаєва?
— Для мене честь працювати з такими колегами. Ці люди володіють величезним сценічним досвідом, вони можуть багато дати тобі, навчити. Перед ними не можна погано грати, хочеться бути кращим, перевершити самого себе, аби лишень не підвести їх, не змусити червоніти. Майстри дають запал і вміють заряджати енергією.
— Чи можете визначити, чим є для вас театр?
— Це складне питання. Сказати, що театр — це моє життя, було б занадто голосно. Але я хотів би, щоб він став моїм життям, я цього прагну.

Катерина ІВАНОВА, ogo.rv.ua