Оскільки я маю честь спілкуватися з одним із найпривабливіших акторів нашого міста, перше питання стосуватиметься цієї теми. Що важливіше для актора – визнання колег чи визнання фанатів?

- Мабуть, найкраще, це коли колеги стають фанатами! А якщо серйозно, не можу стверджувати, що думка одних важливіша за думку інших. Куди ж без неї – без любові глядачів? От приходять до вас гості, ви ж їх приймаєте якнайкраще, пригощаєте найсмачнішим, відчуваєте незручність, коли пляма на скатертині! Ви хочете, щоб їм усе сподобалось, і коли чуєте на свою адресу: «Дякуємо, нам усе дуже сподобалось! Прийдемо завтра, готуйтесь!» – відчуваєте неабияке задоволення. Те саме з глядачами, які наче дорогі гості кожного дня переступають поріг нашого театрального дому! А щодо колег, то тут набагато важливіші дружні відносини, ніж професійні. Я мало чув, щоб один актор казав іншому: “Ти вчора був неперевершений, дякую тобі за твоє мистецтво, на твої вистави хочеться ходити знову і знову!” Це в нас якось не прийнято говорити. Зате колеги можуть зробити те, що навіть найпалкішому глядачеві буде не до снаги – підійти, поплескати по плечу, коли щось не клеїться, порадити щось стосовно ролі, зігнати негативну енергетику, посваривши “безтолкового” режисера та театральне мистецтво України загалом. А для глядачів ми повинні бути, так би мовити, безпроблемні, їм не потрібно плескати нас по плечу, їм хочеться просто плескати нам - аплодувати!

Чи є шанси актору з периферії стати відомим, лишаючись тут, у провінції?

- Звичайно, є! Просто потрібно не сидіти, склавши руки! От яскравий приклад - моя колега, актриса Вікторія Клєщенко-Пилипчук: працює тут, знімається в рекламах, знялася в короткометражному фільмі, і от дивись – фільм вже на Каннському кінофестивалі! А там, можливо, якийсь Гай Річі погляне на Вікторію і спитає голосно: “Who is this? I want to film her in my film!” От вам і периферія! Справді, під лежачий камінь вода не тече, і якщо людина ставить перед собою якусь ціль – вона її досягне!

Одна моя знайома, коли дізналася, що наречений її доньки хоче податися в актори, ледь не збожеволіла. Чи правда, що всі актори – гуляки, мало заробляють та дуже часто закохуються?

- Я сподіваюсь, що зі знайомою все гаразд, бо в світі є безліч речей, через які варто збожеволіти, але аж ніяк не зять-актор! Принаймні, якщо він - не Джонні Депп! Ми такі ж гуляки, як і решта людей, з тією різницею, що всі гуляють в неділю, а у нас цей день робочий. І ще різниця в тому, що актори постійно під прицілом людських обговорювань та пліток. Що зробиш – публічна професія, яку може собі дозволити не кожен пліткар... Це прадавній стереотип, мама моя, актриса, ще змалку розповідала мені, за кого нас, акторів, мають люди. Але пояснювала, що ця думка хибна, просто негатив притягує увагу людей набагато більше, і що так людям цікавіше жити. А хто ми такі, щоб позбавляти людей права жити яскраво та цікаво? Тому, хай думають на здоров’я, аби вистачило фантазії! Особисто я ріс в театрі і тому дуже легко приймаю на свою адресу увесь негатив та плітки! І рідні мої теж! От був такий випадок: дзвонить до мене тато з села (ми з ним не бачились півроку) і каже: “Привіт, синку! До мене дзвонили з театру, казали, що ти гомосексуаліст. Це правда?! І ще я там декілька десятків яєць назбирав - як вам передати?” Мені завжди подобалась така легкість батьків. Кажу: “Тату, привіт, ні це не правда, передай поїздом – я заберу!”

Під час постановки казки, часом доводилось засиджуватись до 3-4 год. ранку, а інколи і ночував в театрі! Все - на наступний день мене вже всі дружньо женять на художниці моєї казки! І найцікавіше, що джерело всього цього – всередині театру! От тому люди, такі, як твоя знайома, і божеволіють від однієї думки про родича-актора. Я ж просто на все це реагую, як холодильник на зміну дня і ночі. Розумієш, люди, які в житті мають серйозну справу, що приносить їм задоволення, ніколи не матимуть часу і бажання на такі плітки. Я щиро радий, що вношу хоч якесь різнобарв’я в їхні сірі, незаповнені плітками будні!

На питання стосовно заробітку, відповім, повторюючись, - під лежачий камінь вода не тече! Мені вистачає заробітку - з рухом води під моїм каменем - все гаразд!

Чи дуже часто актори закохуються? Не знаю. В моєму юнацькому щоденнику найпершою записана фраза: «Актор починається зі смаку до життя, з палкого відношення до життя і з бажання говорити про це мовою театру!» Я зрозумів, що важливо підтримувати в душі стан закоханості до життя загалом, до будь-яких його проявів. Це те, що вчить тебе ніколи не зупинятися на досягненому. Стосовно конкретної закоханості, знову ж таки, змалку дуже часто чув фразу від старших колег, що в партнерку на сцені потрібно трішки закохатися. А мені здається, тут важливіша довіра, розкутість та взаєморозуміння! Можна відчувати закоханість, але при цьому бути затисненим, боятися партнерки. Колись я боявся крикнути, як того вимагала роль, на Ніну Єгорівну, боявся дуже довго, але вона виявилась "своїм в дошку хлопцем", з великим почуттям гумору, і мені тепер набагато легше з нею працювати! Можете розглядати це як вид закоханості, але я б назвав це симпатією на творчому грунті.

Як мириться із твоїм ритмом життя дружина? Чим вона займається?

- Миритися з моїм ритмом життя неможливо – з ним можна лише змиритися! Певно, через це дружина вирішила покинути декретну відпустку і сама пішла підробляти!

Над чим зараз працюєш?

- Зараз випускаємо виставу «Тіні забутих предків», режисер Ігор Борис. Процес цікавий, захопливий, все відбувається у великому темпі. Паралельно не забуваємо про діючий репертуар, поновлюємо деякі вистави. І вже продумуємо привітання для жінок театру на 8-ме березня – завжди з насолодою працюємо над цим!

Чи не хотів би вже нарешті Стас Лозовський покинути сцену як актор і вийти на неї як режисер?

- А обов’язково на сцені мусить лишитись один з нас? :-) Я не збираюся залишати акторську справу, бо вона одна з небагатьох, яку, почавши, хочеться довести до кінця. І так само мені цікаво видумувати вистави і працювати над ними, наче режисер! Поки що це казки для дітей, але вже мріється про якусь казку і для дорослих. Просто, щоб бути режисером, внутрішня потреба ставити вистави мусить бути такою ж великою, якою зараз є потреба бути актором. Якось Володимир Юліанович казав, що важко бути режисером вистави і одночасно виконувати в ній якусь роль. Я погоджуюсь з думкою, що для театру це важче, ніж для кіно! Там ти завжди можеш переглянути відзнятий матеріал, подивитися на своє акторське виконання режисерським оком і сказати: “Геніально, але зовсім не те, що потрібно, – завтра «перезнімаємо». А в театрі потрібна ще одна пара очей, адже сам себе зі сторони не бачиш. Для мене завжди прикладом серед акторів, які успішно поєднували гру і режисуру, був Чарлі Чаплін. У фільмі “Вогні великого міста” він виступив як продюсер, режисер, сценарист, актор, монтажер і композитор! Ось він – американський варіант “сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю”! Мені взагалі подобається фраза ”хочеш зробити щось добре – зроби це сам!”, включаючи світло і хореографію!

Я прочитала в одній книзі, що театр потребує витримки, як вино. І ходити треба не на прем’єри, а на старі вистави. Погоджуєшся? Як думаєш, чому автор так написав?

- Дехто з поціновувачів театру йде на 10-15–ту виставу, мотивуючи це тим, що, начебто, актори розігралися і вистава “набрала соку”! Я це не дуже підтримую, бо навіщо позбавляти себе задоволення відвідати прем’єру, відчути, так би мовити, першу нотку букету, якщо вже автор порівнює театр з вином?! Навіщо починати з післясмаку? Прийти пізніше можна завжди. Головне - не дуже затягувати. Один мій знайомий все чекав, коли вистава набере того самого соку, але так і не дочекався – виставу списали! Я ж за те, щоб вистави були не на сезон, а на багато років і з часом не в’янули, а відточувались до бездоганності!

Ти любиш гастролі?

- Дуже люблю, особливо дорогу! В дитинстві мене постійно брали на всі виїзди, я багато часу проводив на задньому сидінні автобусу – звідти і любов до поїздок! Раніше гастролі були довгі, по місяцю-півтора. А зараз, якщо вдається виїхати на 3-5 днів - вже щастя! Я так кажу, бо такі поїздки для акторів дуже корисні – зміна обстановки завжди гарно впливає на творчість, фестивальні поїздки особливо стимулюють, змушують підтримувати себе в формі і тримати марку. Плюс є можливість подивитися інші колективи, оцінити, на якому місці знаходиться наш рідний театр з позиції світового театрального простору.

Де твій дім – вдома з дітками чи в театрі? Де почуваєш себе гармонійніше?

- Я живу зараз настільки близько до театру, що, вийшовши з квартири, я одразу опиняюсь на порозі театру! Для мене це взагалі якісь нероздільні поняття - театр і дім. Розумію декого зі своїх колег, які в житті намагаються відходити від театру, навіть про роботу не говорять, але в мене так не виходить. Все, чим я займаюсь, так чи інакше пов’язане з театром – так мене виховали! Тому я надзвичайно щасливий, коли маю трішки часу для діток вдома, а ще щасливіший, коли вони зі мною на роботі. Найголовніше – аби їм було добре!

Чи було в твоєму житті, що ти хотів зіграти одну роль, а режисер тобі дав іншу, або взагалі не задіяв тебе у постановці? Якщо було – що тоді відчував?

- Не пригадую таких випадків. Можливо, тому, що наперед себе не програмую ніколи – що дадуть зіграти, те й зіграю! Можливо, це одна з форм самозахисту, бо як почну хотіти щось дуже сильно і не отримаю – буде сумно. Якщо мене не задіюють у постановці, я вже готовий сказати самому собі: “Ой, класно, побайдикую трохи” – а ні, тут же виявляється, що тебе задіюють в театрі ляльок! Але я не жаліюся – ще прийде час, коли не зможу підтримувати такий темп.

Як взагалі реагуєш на невдачі? Чи мають вони для тебе всесвітньо масштабне значення?

- Часом маленькі невдачі – ну просто таки всесвітньо масштабні для мене! А великі навпаки на диво спокійно переживаю. У мене є чарівна формула, секрет якої я не стану розкривати, але яка психологічно дуже допомагає мені на життєвому шляху!

І наостанок, порадь нашим читачам, яке місце робота має займати у житті людини?

- Байдуже, яке місце, аби людина почувалася на своєму місці!

Розмовляла Міла СЛОБОДЕНЮК, charivne.info, 15.02.2013

Фото - з особистого архіву Станіслава Лозовського