Напередодні відбувся закритий допрем’єрний показ вистави, одними з перших глядачів якої стали журналісти та студентство. На дві години маленьке дівчисько заволоділо увагою залу, підкорюючи серця своїх перших шанувальників.

Біляве волосся, маленький брилик, червона сукенка в клітинку… Полліанна яскравим вихором просто вривається у сіре життя маленького містечка, куди доля завертає дівчинку після смерті батьків. Сувора тітонька Поллі, примхлива Місіс Сноу, непривітний та загадковий старий Пендлтон, відлюдкуватий сирота Джиммі Бін – всі вони страшенно здивовані та налякані появою невгамовної юної леді. Голосний сміх, несподівані стрибки та кульбіти, відверті запитання, зізнання та обійми шокують зашкарублих мешканців сонного міста. Вони звикли тихо та непомітно жити у мушлях своєї сірої буденності і майже забули, що таке радіти життю.

- А коли ж я буду жити?! Адже ж дихати – це не означає жити! – вигукує маленька Полліанна, обурена суворим щоденним розкладом, який запровадила для неї тітка. Адже для дівчини життя – це радість спілкування із рідними, щирі прояви любови та ніжності, турбота про близьких та вміння радіти кожній миті життя.

Від батька-священика небозі залишилося лише кілька книжок та одна мудра гра, якої він навчив малу. Колись замість ляльки у місіонерській посилці дівчині прислали… милиці. І замість того щоб засмутитися, батько запропонував Полліанні порадіти, що це невеселе приладдя - їй не потрібне! Вона – здорова і щаслива дівчинка, тому що може ходити, бігати і радіти життю.

Так, граючи у просту, але вельми дивну для дорослих гру, Полліанна несвідомо ламає їхній звичний устрій життя та розкриває душі назустріч до світлої радості усього сущого. Економку Ненсі вона вчить радіти понеділкам, щоразу згадуючи, що наступний прийде тільки за тиждень, старого зігненого садівника – радіти тому, що йому не треба кілька разів нагинатися із сапкою, Місіс Сноу – своїм гарним здоровим рукам, якими можна в'язати прекрасні маленькі капелюшки і дарувати радість сиріткам.

В усьому Полліанна бачить позитив, наче не звертаючи уваги на вади характеру і поганий настрій нових знайомих. Вона сміливо гримає, торсає, смикає, вискакує на коліна та висне на шиї своїх дорослих друзів, не турбуючись про якісь там правила поведінки та не соромлячись бути щирою і безпосередньою зі всіма – від прислуги до поважних гостей. Найулюбленіші її слова «Я така рада!..» заповнюють вуха всіх мешканців міста, і самі того не бажаючи, поволі вони починають грати за її правилами, розкривають їй свої сокровенні тайни, застарілі душевні рани, помилки та страхи.

Для чого з’явилася ця сонячна дівчинка у цьому похмурому місті? Для того щоб змінити його. І, на щастя, їй це майже вдалося… Але світ чомусь збудований так, що нам обов’язково треба щось втратити, щоб остаточно усвідомити його цінність. А насправді – безцінність - простих буденних речей, світлих почуттів, присутності рідних та близьких. Як часто ми забуваємо про це! Прогулятися вулицями міста, полюбуватися місячною ніччю, потурбуватися про сироту-безхатченка, обійняти рідну людину, почути від неї «лю-ба»… Це так мало і так багато водночас.

Полліанна навчила своїх нових друзів – дорослих і поважних чоловіків і жінок - радіти життю, не боятися його і любити таким, як воно є, тут і сьогодні, не відкладаючи на потім, не ховаючись за слабкодухість. І хоча ця наука дісталася надто дорогою ціною, саме так, схоже, змінюється цей світ на краще. Смуток і радість завше крокують поруч, і щоби по-справжньому почати цінувати життя, інколи треба пережити великий катарсис.

Відповідальність грати сонячне дівчисько родом із роману Елеонор Портер випала маленькій рівнянці Ользі Боровець. З понад 35 учасниць конкурсу вона пройшла кількаетапний кастинг і підкорила серце режисера. У двогодинній виставі юній актрисі дісталося найбільше сцен і складних монологів, вона – постійний епіцентр подій та емоцій, навколо якого обертається все театральне дійство. Часом глибокі речі, які їй доводиться транслювати на високих тонах, здаються несподіваними і неприродними в устах десятирічної дівчинки, але харизматичність веснянкуватої білявки сповна компенсує цей дисонанс. Тим більше що з кожною новою сценою маленька артистка все більше вживається в роль, і зрештою її образ Полліанни стає абсолютно гармонійним і справжнім. Емоційність і безпосередність дитини виходять на перший план, і тоді навіть без тексту глядач безмежно вірить у ту магію, що це «маленьке ягнятко» творить на сцені.

У новій виставі задіяний практично весь творчий склад театру. І окрім надзвичайної головної героїні та задуму, вкладеного режисером у постановку, «Полліанна» захоплює несподіваними сценічними рішеннями, рухливими декораціями, чуттєвим музичним супроводом, що безумовно підсилюють ефект від перегляду і помножують радість, подаровану рівнянам акторами драмтеатру у новому театральному сезоні.