Сучасний російський драматург Марія Ладо в театральному світі пострадянських країн — особа знана. Її найвідомішу п’єсу «Дуже проста історія» до розробки взяли театри Москви, Санкт-Петербурга, Єкатеринбурга, Омська та багатьох інших міст Росії, а в Україні цю історію показували в Луганську та Черкасах. Продемонструвати виставу рівнянам вирішив молодий режисер Сергій Павлюк — його дебютна постановка в Черкасах мала успіх, а тому адміністрація нашого театру вирішила запропонувати йому співпрацю. Подейкують, що у разі успіху цієї вистави, а також наступної, за яку актори візьмуться незабаром, Павлюк може залишитись у Рівному на посаді режисера. Хоча сама назва, «Дуже проста історія», вже налаштовувала глядачів скептично, її основна сюжетна лінія банальна й невигадлива — Дарина (Олеся Демчунь) кохає Олексія (Стас Лозовський), вагітніє, молоді люди готові одружитися, але батько дівчини (Георгій Морозюк) не любить бідного хлопця, батько якого (Володимир Сніжний) — п’яничка, котрий до того ж колись «забрав» у нього кохану. Не було б у цьому нічого, гідного увага публіки, якби не «родзинка» самої п’єси — героями вистави автор робить також свійських тварин, які є свідками подій, (а відбувається все у хліву) і їх «коментаторами». Свиня (Андрій Шевчук), Кобила (Ірина Шестерікова), Корова (Катерина Лапіна), Пес (В’ячеслав Давидюк) і Півень (Андрій Куделя) все побачене й почуте сприймають на своєму рівні — а це вже перетворює звичайну театральну «битовуху» на філософську притчу з містичними елементами — особливо у другій дії, коли Свиня, яка все життя мріяла літати, після смерті стає ангелом, а сусід-п’яничка чує розмови звірів, говорить з ними. Перша дія багата на комедійні моменти, особливо тут вирізняється Андрій Куделя. Його пихатий і освічений завдяки радіо Півень, який наспівує пісні сільського панк-гурту «Тиха думка», час від часу викликає сміх. Якщо оцінювати інші акторські роботи, то традиційно виділити можна Георгія Морозюка — його Хазяїн своєю поведінкою, мовою, виразом обличчя максимально схожий на справжнього сільського «мужика». Друга дія подобається більш вибагливим глядачам, оскільки тут вже є привід задуматись над багатьма речами — життя і смерть, самопожертва і егоїзм, любов і ненависть. Якщо загалом публіці вистава сподобається, то театралів-знавців може дещо розчарувати. У ній немає цікавих режисерських ходів, сценографія, м’яко кажучи, не вражає, відсутня єдність у часі, коли одяг героїв говорить десь про 50-ті роки ХХ століття, а монологи Півня — про сучасну передвиборчу Україну. Хоча це деталі, які обов’язково будуть відзначені художньою радою. Але глядач, мабуть, залишиться задоволеним.

Рівне вечірне