25.10.16
Золоті оплески Буковини. «Каліка з острова Інішмаан» ІРЛАНДІЯ-УКРАЇНА-РІВНЕ
Це був день двох Рівненських творчих колективів. Зранку переважно дітлахи прийшли на виставу Рівненського театру ляльок. Увечері вистава Рівненського академічного українського музично-драматичного театру «Каліка з острова Інішмаан» за п’єсою Мартіна Мак Донаха стала справжнім потрясінням і відкриттям. Постановку здійснив народний артист України режисер Володимир Петрів ще у листопаді 2011 року. П’єса ірландця за походженням Мартіна Мак Донаха на перше прочитання ( і моє також) дуже далека від нашого українського сьогодення. Здавалося б – нічого спільного. Якісь люди з далекого загубленого ірландського острова непотрібних нікому людей. А як добре придивитися, то як і всюди по світі, у цих людей химерно переплітаються любов і ненависть, краса і потворність. Часом тонка й вразлива душа людини захована десь далеко-далеко, що її не одразу й розпізнаєш.

 

Золоті оплески-2016: День другий. Цілий день фестивалило Рівне

Акторам театру з Рівного публіка у Чернівцях аплодувала стоячи з вигуками "браво!" (ФОТО)

Як розповів режисер-постановник, він довго шукав ключ до сценічного вирішення вистави. Але разом із акторським колективом знайшов вдалий хід, в результаті якого три години сцену неможливо було відділити від зали. Ціла глядна зала заворожено слідкувала за кожним порухом на кону. А там щохвилини комічне перетворювалось у трагічне і навпаки. Здавалось, що не годиться сміятись над певною ситуацією, але сміх з’являвся сам по собі. Або навпаки – мізансцена мажорна, а на очі навертаються сльози. Хоча, зрештою, в нашому житті печальне і смішне – завжди поряд, на межі.
Сюжет п’єси простий. В далекій Ірландії на малесенькому острівці живуть люди. Життя їхнє тяжке й по суті безрадісне. У кожного з них – якась своя доля, свої прагнення, інтереси й захоплення. Хтось фізично, а хтось – душевно нездоровий. Один розмовляє з камінням, інший – дивиться на корів. Ще хтось збирає плітки та розносить їх як новини. Нудьга і безвихідь.
Кожен наступний день схожий на попередній. Ніяких змін ніхто не чекає, хоча в душі кожному хочеться перемін, успіху і хоч трішечки щастя. Але вони це старанно приховують, бо суворі умови виживання змушуть їх одягати маски байдужості, жорстокості. Головний герой, каліка Біллі, якого виховали дві тітоньки після таємничої загибелі його батьків, почув, що в Голлівуді знімають фільм про калік. Прагнучи втікти з острова, аби зазнати інших вражень в своєму житті, він просить односельця на човні відвезти його до Америки, показавши тому власноруч написаного листа від лікаря про свою незгайну смерть. Але зрештою хлопець повертається додому, адже в Америці він виявився нікому не потрібним, а вдома залишив дорогих людей, які його люблять і чекають, навіть ті, хто часом з нього знущався і насміхався.
Проте у вирішенні Рівненського колективу вистава набула такого глибокого змісту і гармонії, що розповідати про неї можна дуже довго і захоплено. Все там працювало на результат. Неймовірно злагоджений акторський ансамбль, в якому важко когось виокремити. Особливе навантаження припало, звичайно, на актора Ігоря Ніколаєва (каліка Біллі), якому окрім емоційного сплеску потрібно було витримати й фізичне навантаження хворого на ДЦП юнака. Музичне і світлове оформлення, як зазначили фахівці, було здійснено на найвищому рівні.
Давно не доводилось мені бачити такої вдалої сценографії, в якій не було жодної найдрібнішої деталі без змістовного навантаження. Це ж стосувалось і костюмів, і зачісок, і навіть взуття персонажів.
Словом, це був театр у найкращому його вияві. Єдине, що трохи бентежило, то це жорстка лексика п’єси, на межі дозволеного, я б сказала. В оригіналі у автора вульгарних висловів не бракує, ба , навіть доволі забагато.
Переклад на українську, в якій від природи не існує «рідних матюків», вимагав від рівненців (зокрема, від перекладача Олени Петрів) неабиякої вправності, аби замінити подібні вислови на прийнятні, але й слушні та експресивні в такому контексті. І до честі театру, їм це майже стовідсотково вдалося. На прикладі саме цієї вистави хочу закцентувати, що театр таки так - можливий без занадто натуралістичних сцен і слів, якими сьогодні, на догоду низькоштибним псевдосучасним смакам раз у раз не гребують у більшості українських і не дуже театрів. Рівненські митці цього вміло уникали.
І ще одне втішило. Режисер всупереч драматургові змінив фінал. Він дав можливість Біллі випростатися і стати щасливим, а не померти від туберкульозу. Ну, справді, ми ж завжди надіємося до останнього, то чи не може доля хоч інколи подарувати підтвердження наших сподівань після тяжких випробувань і відчайдушного борсання у проблемах і негараздах.
Отож, низький уклін театру і акторам з Рівного – за талановиту роботу, за неймовірну енергетику позитиву.
Тетяна КРАТКО

http://www.chas.cv.ua

переглядів: 378

Коментарі



Додати коментар

Ім'я:
Текст повідомлення:
Контрольне число:
CAPTCHA Image
інша картинка
Введіть набір цифр на малюнку