Аналогії прем’єри рівненської версії рок-опери «Біла ворона» із українськими подіями – не фантазії автора тексту, це все режисер. Киянин Максим Голенко не робив на сцені рівненського музично-драматичного театру рицарів у середньовічних обладунках та королів у мантіях. А дешевше та й символічніше. Британські солдати – у камуфляжі з «беркутівськими» щитами і в балаклавах, французький народ – із бруківкою. Король – у хутрі. Та, й власне, хіба міг постановник оминути сучасну ситуацію, якщо сам глядач буде проводити паралелі? Мова ж у рок-опері – про свободу і самопожертву заради неї.

Написана, вона, до речі, 26 років тому, коли союз тріщав по швах. Геніальний тандем композитора Геннадія Татарченка і поет Юрія Рибчинського створили позачасовий філософський твір про, як кажуть, вічні цінності. Але з розвалом СРСР чомусь великої уваги до проекту не було. Згадали вже в середині 2000-х – найбільшої популярності в Україні набула версія Богдана Бенюка і Анатолія Хостікоєва із поп-співачкою Юлією Войс у ролі Жанни. Голенко зізнається, що хотів поставити «Білу ворону» років 15. Але рок-опера – річ важка і затратна. Ризикнув рівненський театр – залучили всіх, безпосередньо над постановкою хіба що прибиральниці не працювали. Рівняни вирішили вперше відіграти рок-оперу під «живий» оркестр, який цього разу не в «ямі», а на сцені, позаду головних декорацій.

Власне, усе, що відбувається на сцені – гармонійне й вчасне. «Мобілки», які адміністрація просить вимкнути через велику кількість радіоапаратури на сцені, насправді глядачам не потрібні – дивитись новини в Інтернеті немає коли, бо постановка напрочуд динамічна. Оркестр майже не стихає, сцена жодної секунди не буває порожньою, у сюжеті немає довгих діалогів і статичної нудної дії.

Режисеру не потрібна реалістичність картинки, він активно використовує навіть сценічні софіти та драбини, якими лазять молоді і немолоді актори. Головний герой Жюльєн (Стас Лозовський) грає на електрогітарі, Диявол (Ігор Ніколаєв) робить селфі на фоні страти Жанни, дофін Карл (Андрій Куделя) хоче застрелитись із пістолета, а єпископ Кошон дає інтерв’ю на відеокамеру. Режисеру потрібна філософська думка, яка змушує глядача щось впізнавати. Себе? Свою країну?

А як не впізнати свою країну, якщо фінал вистави: старий єпископ Кошон (Віктор Янчук) через багато років після страти, коли Жанна - вже народна героїня, у інвалідному кріслі промовляє:
«На загиблих попит. На загиблих попит. 
Це на цьому світі ходовий товар. 
Продається попіл. 
Продається попіл. 
Продається попіл.
Попіл Жанни Д’Арк».

І все. Ніякого пафосу про свободу, як у київській постановці. Можливо, щоб згадали, як ми всі називаємо нинішню нашу «Жанну Д’Арк», як використовуємо «її» жертву у своїх, меркантильних політично-бізнесово-зарплатних інтересах на кожному мітингу, чи кожному другому дописі у Facebook, зводимо «її» трагедію до вирішення власних побутових проблем. І, з надривною емоційністю, риторично волаємо у натовп чи в порожнечу: «За що загинула Небесна Сотня»?

«Продається попіл…».

press-centr.com, Андрій Матвіїв