Я не беруся стверджувати, хороша чи погана з неї актриса (краще відвідайте вже незабаром виставу за її участю :)). Наш тет-а-тет — це спроба розповісти про неї як про творчу людину, що, здається мені, ще не знайшла себе...

— Ксеню, в яких постановках ти зараз береш участь?
— У першу чергу це “Любов по-американськи”. Ось 23 жовтня цією виставою рівненський театр відкриватиме сезон. У “Сорочинському ярмарку” в масових сценах буду, в “Суперниках”... Обіцяли ще до деяких вистав залучити, але поки що працюємо тільки над цими. З іншого боку, я досі працюю ще в двох київських театрах. Тому перевантаження тут мені не потрібне. Треба ж буде поєднувати роботу в двох містах, тому вільний час дуже необхідний.

— У київських театрах — яких саме?
— Я граю в театральній студії “Абетка” Андрія Білоуса. Це молодий київський режисер. І в театрі “Сузір'я” граю в казці. В “Абетці” я граю у постановці “Валентин і Валентина”. Це молодий експериментальний театр, створений власними зусиллями та коштами режисера. Ми граємо на малій сцені в Палаці “Україна”. Того року, до речі, я ще грала у виставах в рамках проекту “Мистецтво як освіта”. Ми возили столичними школами вистави з української класики...

— Це ж ти вже закінчила інститут Карпенка-Карого?
— Так, уже другий рік, як випустилася. Після закінчення навчання я жила в Києві. Певний час також грала в театрі при Києво-Могилянці з багатьма відомими акторами. Пам'ятається, цікавою була для мене роль чорта у “Розмові п'яного з тверезим чортом”.

— А як потрапила до рівненського театру?
— Якщо відверто, я до останнього не хотіла працювати в Рівному. Хотілося залишитись у Києві, десь зачепитися, а не повертатися додому. Я робила, мабуть, усе, що в моїх силах. Але, на жаль, у Києві стабільну роботу знайти дуже складно. Всі театри переповнені, молодь нікому не потрібна. Якщо й потрібна — то це в основному діти акторів. У кожному театрі є свої акторські династії... От навіть у Богдана Ступки є свій курс у театрі. Він часто говорив, що треба більше молоді на сцені... Набрав свій курс, а потім з того курсу лишив трійко хлопців... А всім іншим сказав, що у театрі вільних місць немає... Говорять одне, а роблять інше :)

— Як тобі атмосфера в рівненському театрі зараз? (відволікається на спалахи фотокамери і, посміхаючись, просить більше її не фотографувати, тому що це відволікає від розмови).
— Хороша. Поки що мені подобається. До мене доволі гарно ставляться колеги, підтримують, щось підказують. Особливо приємно відчувати підтримку від художнього керівника театру. Адже саме Володимир Юліанович повірив у мене і дав змогу працювати. Це важко, звісно, грати виставу, якої ти не бачила. В шаленому темпі підготовки. Я прочитала п'єсу, але розібратися зі своєю роллю до кінця не встигаю... А 23 жовтня вже відкриття сезону... З одного боку, я до такого звикла. А з іншого — мене бентежить те, що не було репетиційного процесу... Я, мабуть, ще не відвикла від того всього, що ми проходили в університеті. А тут кажуть: “Нічого складного тут немає — грай!” Побачимо, що з того всього вийде вже 23 жовтня.
Сподіваюсь, що виправдаю всі надії :)

— Показати, погана актриса ти чи хороша, звісно, наше інтерв'ю не зможе. Наша мета — розкрити тебе як людину... А з кимось ближче ти встигла потоваришувати у театрі?
— Ну, завдяки частим репетиціям, то це, безперечно, Станіславський (так у театрі називають актора драми Станіслава Лозовського — авт.), з яким ми граємо у “Любові по-американськи”. От цікаво, що в студентські роки я теж мала прізвисько... Станіславська :) У мене був викладач Захарченко, який викладав майстерність актора. Він мене дуже любив, але ця любов проявлялася більше у такому своєрідному гнобленні :) Все, що я не зробила б, йому було не так... А потім на випускному він сказав: “Ти — моя улюблена студентка...” От зрозумій тих чоловіків :) Так ось. Він постійно мені говорив: “У тебе якесь прізвище таке — Рекуненко... Якесь таке українське.. Ні туди, ні сюди. Вигадай собі псевдонім. От, наприклад, Станіславська”. Він жартував, звісно, але оце “Станіславська” так і причепилося до мене в університеті.

— Зараз, мабуть, той період, коли доведеться довести, що ти сама по собі унікальна...
— Чому ж я й боялася йти до рівненського театру: я бачила тут тільки декілька вистав, після чого мені сподобалися лише чоловіки-актори... Можливо, я бачила не все. Але їхала до Рівного з думкою, що для продуктивної праці мені тут не буде необхідної жіночої конкуренції. Треба, щоб була людина, на яку хочеться рівнятися, щоб ця людина була авторитетом. Я дуже переживала, що за відсутності цієї конкуренції просто деградуватиму. Я переживала, що не буде з ким “змагатися”. А зараз розумію,що театр багатий на талановитих і сильних акторів. Я взагалі ще не докінця розумію, що я вже працюю :)

— Судячи з сильного бажання з кимось “змагатися”, ти — дуже азартна людина?
— Я не боюся конкуренції... Якщо ти актор, то конкуренція — це стимул ставати краще. Так, можливо, це свого роду азарт.

— Ти згадувала про акторські династії... У тебе хтось із близьких, рідних пов'язаний з мистецтвом?
— Ні, у мене в родині всі службовці. Дідусь — міліціонер :) Я сама взагалі хотіла вступати на вокальне відділення... Але потрапила до театрального. До речі, до вступу мене готувала артистка рівненського театру Алла Луценко. І за результатами творчих іспитів, серед яких був і сольний спів, я набрала високий бал, тому потрапила на державну форму навчання. Після цього я ще більше загорілася мистецтвом, адже саме тут я змогла поєднувати театр з музикою.

— Але з вокалом ти не зовсім розпрощалася (в інтернеті нещодавно з'явилася пісня Сашка Невже, слова Сергія Попика, виконана Ксенією Рекуненко)...
— Не розпрощалася... Я проходила чимало вокальних кастингів у Києві... Усе, що було пов'язано з вокалом, я намагалася туди потрапити. Навіть у 30-ку вокалістів на відборі на конкурс “Нова хвиля” потрапила. Була у всіх продюсерів України, які тільки існують. Але, як сказав мені Клімашенко, “я би взяв тебе до себе у групу, якби в тебе були гроші...”. Всім треба гроші (іронічно посміхається — авт.). Після того всього в мене зачаїлася думка, що, можливо, це доля сама відводить мене від того бруду, який нині є у вітчизняному шоу-бізнесі.



— То, може, такі перепони у співочій кар'єрі дадуть тобі можливість працювати над акторською?..
— Розумієш, я не можу назвати себе фанатом своєї справи. Як би відверто і дивно це не звучало. Театр — це професія. Так само як лікар, вчитель, менеджер і так далі. Я виходжу з театру і не виношу свої ролі за його межі. У мене є особисте життя, батьки, друзі, у колі яких я справжня. Без будь-яких театральних замашок.

— А в долю ти віриш?
— Якби я сама відчувала, що я дійсно така талановита, незамінна актриса — то, можливо, так, я повірила б, що це моя доля. Я, якщо чесно, не до кінця впевнена, чи це моя професія... Одне, що скажу: хотілося б, щоб доля була хорошою. Щоб і співати можна було, і як актриса була задіяна. Більшою буде зайнятість — менше голова думатиме про усілякі глобальні речі,які у принципі від нас і не залежать, швидше від збігу обставин :) Коли їхала до Рівного, боялася не роботи в рівненському театрі, а боялася зробити крок назад. Але тепер розумію, що сидіти в Києві без роботи, брати участь в якихось маленьких разових виставах, без стабільності та затребуваності — це не вихід.

— А ще знайти тут прихильників своєї творчості...
— Розумієш, якось так склалося, що прихильники — точніше прихильниці :) — є переважно у чоловіків-акторів. Тому що жінки-глядачі здатні на такі “фанатичні” емоції. Знову Стаса Лозовського згадую :) Я ж його знаю вже років вісім. Пам'ятаю, він мене запрошував на виставу до лялькового театру. І після вистави виходжу, а там вже натовп жінок, дівчат і вже він усім там автографи роздає... Зірка :) А чоловіки-глядачі мало здатні до такого. Тому я не вірю в прихильників :), але, якщо будуть, я буду дуже рада.

— Як і де познайомилися з автором твоєї пісні “Птицей” Сашком Невже?
— Справа в тому, що у культурному житті Рівного я ще зі шкільних часів брала активну участь. Зокрема, як вокалістка. Якось мене запросили до Угорщини на міжнародний співочий фестиваль, де я стала лауреатом. Відтоді прийшло розуміння, що варто зайнятися співочою кар'єрою серйозніше. Через агентство “Панна” я свого часу познайомилася з Миколою Орешком. І він мене запросив до свого гурту “Дуліби”. Мені, звісно, сподобалася їх народна творчість, але себе у цьому гурті я не бачила. Одного разу Орешко запропонував мені виступити замість однієї з учасниць на якомусь концерті. Однак умова була така, що мені треба було, як висловитися, “тільки рота відкривати і не співати”. Звісно, що я відмовилася від такої “перспективи”. Згодом доля нас знову звела... І він мене познайомив з Сашком Невже, десь років дев'ять тому. Ми поспілкувалися, мене прослухали, але до чогось конкретного так і не домовилися. Аж ось того року я списалася в Однокласниках з представником американського телеканалу ТVМах. Власник цього телеканалу — один з організаторів конкурсу молодих талантів в Америці. Я йому надіслала свої аудіозаписи. Але щоб взяти у тому конкурсі участь, треба записати свою пісню. От тоді я й згадала про Сашка Невже та Сергія Попика :)
До речі, з тією ж піснею я брала участь і на цьогорічному відборі до “Нової хвилі”. З температурою, хвора прийшла на кастинг. Але таки ввійшла у тридцятку кращих.

— Наскільки я знаю, ти маєш ще й чималий досвід у модельній кар'єрі.
— Одинадцять років тому Вікторія Дембіцька (директор модельного агентства “Панна” — авт.) “знайшла” мене у 27-й школі. Ми проводили шкільний конкурс краси, в якому я, до речі, не брала участі. На мої тодішні 13 років я й так мала вже 5 титулів конкурсів краси... Не знаю, навіщо це мені було, але, мабуть, кожна дівчинка бажає бути королевою :) На тому ж конкурсі я готувала іншу дівчинку до змагання. А Віка була в журі. Підійшла до мене, забрала разом з мамою і повезла до театру. А тут якраз проходив кастинг на Кращих моделей України... От з того і почалося. Поїздки по Україні, за кордоном, покази відомих дизайнерів... Все це я пройшла. Але погралася і вистачить :) Насправді заробітку модельний бізнес не приносить, а конкуренція там ще жорсткіша, ніж серед актрис.

— Але модельний бізнес теж став свого роду школою життя?
— Модельний бізнес дав мені зрозуміти головне — я не чекаю легких шляхів. Якби я пішла тим “легким шляхом”, який мені пропонували, то я не була б зараз у рівненському театрі, я не переживала би, де заробити і чим займатися. Але для мене моральні принципи виявилися важливішими... Тому, мабуть, у мене хлопець не олігарх, а я — не дружина мільйонера :)

— Розкажи трошки про коханого чоловіка. За яких обставин познайомилися?
— Ми з Віктором уже півтора року. Для мене це довго :) Тому що такі серйозні стосунки в мене вперше і, мабуть, на все життя. Як познайомились... дуже довга історія, але кумедна. Я взагалі дуже прямолінійна людина. Часом різка, коли немає настрою. В дідуся-полковника вдалася: командирка така :) От Вітя до мене підійшов, а я як гримнула на нього... Ой... Але він не злякався :) Сказав, що хоче серйозних стосунків, одружитися. На що я відповіла: “Та я ж актриса, навіщо тобі таке горе?!” (Сміється — авт.).

— Але, я впевнена, він з радістю сприйняв новину, що ти тепер частіше будеш у Рівному :)
— Та я так довго йому доводила, що “я не повернуся до Рівного!” :) Але життя так склалося, що я роботу знайшла тут, у Рівному, а його звільнили... Ось таке :) Але я рада, що він у мене не творчої професії. Спортсмен. У театрі практично не бував. Двом творчим людям дуже важко уживатися разом. Вони — непостійні. Особливо чоловіки... Хтось із відомих сказав: “Чоловік-актор — це щось менше, ніж чоловік, а жінка-актриса — це щось більше, ніж жінка”. Я повністю з цим згодна! Тому що жінка встигає і сім'ю оберігати, і дітей народжувати, і радувати глядачів своєю творчістю :)

— Відверто тобі зізнаюся: вперше побачивши твої фото, склалося враження, що в тебе доволі стервозний характер...
— А багато хто так каже! Чомусь моя зовнішність так сприймається... Хоча насправді це оманлива думка. У мене є друзі, вперше побачивши яких, я думала: “Боже, яка самооцінка! Це ж треба так себе “нести”. А потім виявлялося, що це надзвичайно душевні, щирі люди. Відтоді я розумію, наскільки зовнішність може не відповідати внутрішньому світу людини... До речі, через таку зовнішність мені завжди й давали ролі таких от стерв, розлучниць, коханок :) Грала таких пристрасних жінок!..

— Але внутрішньо ти себе не так почуваєш?
— Ні... Я можу грати такі ролі, вони в мене вдаються. А знаєш чому? Тому що в мене в житті є багато прикладів, де я спостерігаю таких людей. Ці люди про це навіть не підозрюють, але я часом підловлюю такі моменти. А потім використовую їх у своєму рольовому образі. Ну не вмію я користуватися зовнішністю. Тим більше, це просто молодість, яка проходить... Зовнішність — це не моя заслуга, а батьків :) Хочеться, звісно, грати більш характерні ролі, або ж навпаки комедійні... Надіюсь, у рівненському театрі в мене буде така змога.

Спілкувалась Юліана ТЕТ

OGO.ua