— Ви не просто гастролер, ви певний час працювали в рівненському театрі…

— Я десять років працював. Вся юність тут минула. У мене дружина танцівниця, рівнянка, закінчила хореографічне училище в Києві. А я в Тернополі закінчив музучилище по класу баяна. Мене відправили на роботу в ансамбль танцю "Надзбручанка" в Тернополі. Там ми одружилися, після чого поїхали в ансамбль танцю в Красноярськ. Але після народження дітей ми приїхали в Рівне до батьків дружини. Треба було влаштовуватися на роботу, і ми спочатку поїхали в Сарни в будинок культури. У цей час у театрі не було керівника музичної частини, і мене запросили сюди. Потім, навіть згадувати не хочеться, була в театрі пожежа. Це сталося на моїх очах. Пам'ятаю, це було 8 березня, рік не пам'ятаю. Після цього театр переїхав у Будинок культури будівельників. Але у відновлений театр я уже не повернувся.

— Тобто у відновленні театру ви, як деякі наші артисти, участі не брали?

— Ні. Потім я перейшов на роботу в Рівненське об'єднання музичних ансамблів (РОМА), була така організація.

— Більшість її членів частіше працювали у ресторанах. Ви теж були "лабухом"?

— Ні, ми більше контролювали їхню діяльність.

— Якщо повернутися до оркестру, яку роль у роботі театру він тоді відігравав? Як часто, приміром, оркестр працював на виїздах?

— Це ж був радянський час, все було як належить. Ми часто їздили на гастролі. Пригадую, головним режисером театру був, здається, Бабій. А нинішній керівник оркестру Зіновій Крет тоді працював трубачем. Хоча тоді наш колектив був удвічі меншим, ніж зараз. Нині Зеник зробив колосальну роботу, я навіть не сподівався; це "махіна" порівняно з тим, що було тоді.

	Пожежа кінця 70-х років, одна з найдраматичніших сторінок історії театру

— Які гастролі за­пам'яталися вам найбільше?

— В Туву їздили, по Україні, в Красноярську навіть були. З оркестром проблема була в тому, що доводилось добирати людей. Найчастіше гастролі припадали на літо, а працювало багато студентів. Здається, в оркестрі було тоді 10-11 людей. Але щось ми все ж робили.

— До речі, стосовно репертуару…

— Зараз я не знаю, з яким репертуаром працює оркестр Крета, але тоді, пам'ятаю, і "Майская ночь" була, і "Сватання на Гончарівці"…

— …Яка й нині успішно йде на сцені театру. Але обмеження по репертуару були? Наприклад, негласна заборона на джазові мотиви…

— Я не застав той час. Ми, наприклад, спромоглися поставити бродвейський мюзикл "Hello, Dolly". Вистава ішла російською мовою. Я не знаю, яка саме причина була того, що не перекладали українською, чи справа була лише у фінансах. Я не вдавався тоді в подробиці, для мене це було тоді неважливо. Але це не просто джаз, це все ж таки мюзикл. Можливо, я зараз торкнуся не свого профілю, але мені здається, що наші театри того часу орієнтувалися більше на водевілі, на зразок "Сватання на Гончарівці", щось таке маленьке. А "Hello, Dolly" — повнометражна вистава. Вона ставилася на маленькій сцені. Ми добирали оркестр, адже крім пісні "Hello, Dolly"", там ще купа музики. Пам'ятаю, тоді отримали ноти, не партитуру для оркестру, а клавір, музиканти зрозуміють! Там був шмат роботи.

— За вашого керівництва оркестр давав сольні концерти, як зараз Зіновій Крет робить?

— Так, була концертна діяльність. Пам'ятаю, актор Толя Лозовський співав.

— Що вас змусило поїхати?

— По суті, нічого. Мене ніхто звідси не гнав. Жодних творчих розбіжностей чи поганих умов роботи, просто існував якийсь психоз. Не хочу зараз вдаватися в подробиці, але думаю, цьому сприяли прогалини в політиці радянської ідеології. Влада вважала, що ми не повинні знати, що відбувається. А можливо, люди думали, що долари за кордоном ростуть на деревах. Це неправда, треба працювати, і багато працювати. Я не хочу на цю тему говорити — неважливо, куди я приїхав — в Ізраїль, у Штати чи Німеччину.

— Ви себе там знайшли?

— Спочатку ні. Я пропрацював в Ізраїлі 15 років у ресторані із "складом". Тут, можливо, робота в ресторані і вважається непрестижною, але не там. Нічого ганебного в цьому немає. Дружина продовжувала там працювати з дітьми. Структура там така ж, як і тут — будинки культури, теж, до речі, бюджетні. Але гуртки існують не за рахунок держбюджету. Батьки повинні за все платити.

— У вас була концертна діяльність. Вона вам приносила якийсь дохід?

— Дохід — так, але ж ці концерти не були кожного дня. Придумати щось цікаве — не проблема. Проблема продати.

— Вашими основними слухачами є емігранти чи все ж ізраїльтяни?

— Що стосується музики в ресторані, то це суто російський ресторан, котрий нічим не відрізнявся від подібних закладів 70-80-х років. Таке враження, що нікуди і не виїжджав.

Ми вдома намагаємося говорити лише російською. Доньці було тринадцять, коли ми приїхали. Вона уже школу там закінчила, університет і армію, там же дівчата служать в армії. Ніхто мову не забуває. Але ж діти працюють з місцевими, а державна мова іврит, тому на роботі маєш говорити їхньою мовою. Там не те що забороняють розмовляти російською, просто не всі її розуміють. Так, там є російськомовні діти, але ж там не лише російськомовні. Але маленькі діти всі розуміють іврит.

— А як щодо творчого доробку? Якісь записи є? Альбоми, кліпи…

— Альбом я записав, 13 треків, а кліпів немає.

— Це все шлягери, чи є авторські?

— Є обробки, але справа не у шлягерах, це музика для акордеону. Тому що у світі цей інструмент популярний, навіть у Китаї це є. Але особливо — в Італії та Франції. З інформацією зараз проблеми немає, в Інтернеті повно всього. Є студійний варіант, котрий ми писали протягом року, адже це був запис не з концерту.

Спілкувався Андрій Матвіїв, Рівне вечірнє