Телеканал "Тоніс"

До вашої уваги інтерв'ю з актрисою у гезеті "Рівне вечірнє".

Рівненському музично-драматич­но­му театру Ліна Ізарова присвятила майже півстоліття. Втім, дебют, вважає, був ще у семирічному віці — коли перед публікою станцювала "Циганочку". Пригадує, тоді так захопилася танцем, що не помітила, як червона спідничка, позичена в маминої подруги для виступу, залишилася на підлозі. Попри цей казус далі мріяла про театр. Щоправда, мовчки, бо вважала, що в актриси йдуть лише ідеальні красуні — такі, як на телеекранах чи поштових листівках.

Після закінчення школи Ліна Ізарова поїде у Дніпропетровськ вступати на фізмат. А потім, з солідарності з подругою, яка не здасть вступних іспитів, повернеться до рідного Запоріжжя. Будучи студенткою педінституту, почне відвідувати театральну студію під керівництвом театрального корифея Володимира Магара та, послухавши його поради "кидати свої педагогіки", вступатиме до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Хоча, пригадує актриса, перешкодити могла недуга.

— Перед третім екзаменом до вишу зателефонували з лікарні,  —розповідає Ліна Ізарова. — Сказали: "У вас є абітурієнтка Ізарова. Щоб вона не займала чиєсь місце, повідомляємо: не розраховуйте на неї, вона ще довго лікуватиметься". На що професор Карасьов, який набирав курс, відповів: "Ваша справа лікувати, а наша — вирішувати, кого приймати на навчання, а кого ні". І вже зовсім скоро на мою домашню адресу прийшла телеграма: "Ви прийняті в інститут, потурбуйтесь про здоров'я".

Мине півроку, доки Ліна Ізарова почне ходити на заняття. Розпочне навчання попри заборону лікаря і стане однією з кращих студенток на курсі.

— Приміщення інституту було маленьке і за аудиторії йшла постійна боротьба — так ми хотіли вчитись,  — пригадує актриса. — Нас неможливо було вигнати з інституту — весь час творили, репетирували. Тоді ректор видав розпорядження після 22 години вимикати в інституті світло. Наступного дня ми усі прийшли зі свічками.

Після навчання Ліна Ізарова поїхала працювати до Вінниці — на запрошення головного режисера місцевого театру Федора Верещагіна. Він ще під час розподілу акторів, побачивши Ліну Тимофіївну, сказав: "Ця — моя", і попросив приїхати попрацювати хоча б на рік. У Вінниці Ліна Ізарова одразу отримує головні ролі. Серед них — Есмеральда з "Собору Паризької Богоматері".

— Як грала Есмеральду, зі мною на сцену виходила кізочка,  — каже п. Ліна. — Я виростила її з маленького козенятка. У сцені, коли Квазімодо викрадав Есмеральду, вона хапала мене за поділ спідниці, ніби хотіла захистити. Зал вибухав аплодисментами. Думаю, тоді глядачі приходили дивитись не так на мене, як на кізку.

У 1969-му Ліна Ізарова переїжджає до Рівного. Там у цей час збирається молода, амбітна, творча команда, яка має на меті створити найкращий в Україні театр. На рівненській сцені Ліна Ізарова зіграє чимало яскравих ролей. Вона ставала перед глядачем Яриною в "Сільській честі", Лесею Українкою у "Пісні про Лесю Українку", Геленою у "Варшавській мелодії", Поліною у "Мачусі". Зіграла чи не усіх героїнь української класики.

—Я пам'ятаю чотиримісячні гастролі. Ми страшенно скучили за домівкою, виснажені, вже потрохи сваримось між собою, а тут ще виїзд в страшну спеку в Башкирії,  — розповідає актриса. —Заїжджаємо село, а на вулицях порожньо і стоїть маленька хатинка з надписом "Клуб". Ми сховались у тіні за цим будиночком, а там квітничок. А квіти наші, українські. Почали згадувати, як же вони називаються. Аж раптом з приміщення виходить жіночка, що мила підлогу у клубі, вилити воду з відра. Спитала у неї російською, яку назву мають ці квіти. А вона: "Не знаю як по-вашому, а по-нашому — нагідки".

У ту ж мить з різних куточків села до нас збіглись люди з вигуками "Наші! Наші приїхали!" На виставі "Мати-наймичка" за Т. Шевченком клуб був переповнений вщерть, хто не помістився — зазирав у вікно. Коли відкрили завісу для поклону, ми побачили, що зал мовчки ридає, а до нас на сцену підіймається старезний дід — вклоняється, стає на коліна і цілує мої босі ноги. Я йому кажу: "То не я, дідусю, то Шевченко", а він мені: "Твої ноги ходили по моїй рідній Україні"…

З прем'єр останніх років давно улюбленими рівненській публіці стали створені Ліною Ізаровою образи Дульської у "Моральність пані Дульської" та Миронихи у виставі "Останній строк".

— Я так вжилась в роль Миронихи, що над якою п'єсою не працювала б, все думала про неї і як вона,  — каже Ліна Ізарова. — Але це прекрасно, коли люди після цієї вистави виходять і дзвонять до матері запитати, як здоров'я. Побачиш таке і, здається, зарплати не потрібно, бо те, що ти посіяв частинку тепла в комусь, лишається з тобою на все життя.

Ліна Тимофіївна дарує тепло і турботу не лише глядачам, а й своїй любій родині. З чоловіком Святославом вони виховали сина, а тепер радіють і внучатку.

— Я їх дуже люблю і часто балую,  — посміхається актриса. — Але у день, коли маю грати роль, яка вимагає великого зосередження, прошу, щоб мене не зачіпали вдома. Приходжу у театр за кілька годин. Раніше казали: актриса не приймає — у неї сьогодні вистава.

Понад сорок років Ліна Тимофіївна викладає театральні дисципліни у Рівненському державному гуманітарному університеті.

— Мені дуже пощастило з студентами, вони один одного краще,  — каже актриса. — Але, навчаючи, я остерігаюсь, щоб вони просто мене наслідували. Кажу, щоб відшукали те, що мають прекрасного в собі і саме це розвивали, розкривали себе. Радію, коли мені це вдається і вони стають провідними акторами театрів у Запоріжжі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Львові, ну і, звичайно, у Рівному. Театр — це моя родина, за стільки років ми усі тут однієї крові.

РТБ