Український музично-драматичний театр у Рівному розташований у самому середмісті та заснований в грудні 1939 року. Під час німецько-радянської війни заклад не діяв, а відновив свою роботу вже в 1944 році.

Для творчого посилення трупи  залучають акторів Мелітопольського драматичного театру, евакуйованого  з міста Уфи. Новий театральний  сезон відкрився 1 травня 1945 року. Протягом 15 літ театр працює у пристосованому приміщенні Будинку культури будівельників, часто гастролює. Заклад прославився тим, що саме на його сцені вперше в Україні було здійснено прем'єрну постановку «Короля Лір» Вільяма Шекспіра, а також тим, що у виставі театру «Украдене щастя» Івана Франка у свій час грали народні артисти Наталія Ужвій та Амвросій Бучма. Вперше за всю історію українського театру при стаціонарній установі почав був діяти театр просто неба — це конструкція побудови рівненського театру дала змогу використати внутрішній театральний дворик, що має форму прямокутника. Тут була побудована театральна сцена зі звуковим та світловим устаткуванням і глядацька зала на 256 місць.

У 1960 році Рівненський театр переїжджає у новозбудоване приміщення. Колектив поповнюється молодими енергійними випускниками театральних вузів, які склали основу трупи. Серед них — Ніна Ніколаєва, Ліна Ізарова та нині покійні  Анатолій Гаврюшенко, Володимир Сніжний.

До  постановок, у різні часи, долучаються  провідні режисери української сцени  Володимир Грипич, Ігор Рибчинський, Анатолій Горчинський, Віталій Толок, Ярослав Бабій, Володимир Опанасенко, Ярослав Маланчук, Олег Мосійчук та інші. Саме завдяки таким яскравим особистостям колектив завойовує визнання та успіх.

Режисер театру Олександр Олексюк. коли почав працювати в Рівному, був приємно вражений відданістю та працелюбністю колективу. Каже, що завдяки таким працівникам театром захоплювалися, театр любили та з превеликим задоволенням приходили на вистави щодня.

- Найперше, що мене вразило, коли  я приїхав працювати в Рівненський театр так це - культура, обсяг знань, любов до театру та повага до тих людей, які почали працювати одразу,організація театру. Особисто для мене вони так і залишися молодими, хоч і багатьох вже немає в живих. Ці люди настільки сильно вразили мене своєю відданістю театру та любов’ю до нього, що я ставив їх як взірець та приклад любові до своєї професії та закладу, де ти працюєш. Пригадую кількох саме таких дуже відданих працівників театру. Зокрема, це художник-декоратор Сергій Вірославов, який іноді був і художником-постановником вистав. Мрією усього його життя було відвідати Дрезденську галерею. Однак мрія так і не стала реальністю. Адже спочатку, за словами самого Вірославова, він був невиїздним, згодом, коли все ж отримав путівку до Дрездена, розпався СРСР і вона стала не дійсною. Коли відкрили кордони, художника запитали, чому він зараз не поїде, адже тепер перешкод, щоб відвідати Європу немає. У відповідь чули: "Я ще не навчився так добре американські долари малювати". Друга людина, яка мене захоплювала своєю працею це був один машиніст сцени. Його батько Федір Меналюк працював бутафором у театрі. Він приходив, здається, о сьомій годині для того, щоб поставити все оформлення до репетиції.

- Я в той час якраз жив у театрі, оскільки був не місцевим і не мав власного житла. Чую якось приблизно о сьомій  годині щось грюкає, стукає. Я спустився у залу і бачу, що Меналюк молодший на сцені прибиває килимок. Мене насправді приємно вразила така робота його, адже нині мало хто так присвячує себе заняттю. Ще одна людина, яка мене вражала мене -  Алла Логошовець. Вона прийшла у театр у 1944 артисткою балету, згодом працювала завідуючою костюмерним цехом. Саме вона, коли театр горів, врятувала всі костюми. З 1978 року, після пожежі, театр працював в Будинку культури будівельників, водночас багато гастролював -  від Рівного до Красноярська, Новосибірська, Мурманська і Петрозаводська, Бреста, Ставрополя.

А вже з 1983 року з нагоди 700-річчя Рівного театр повертається у відбудоване приміщення.

У 1997 році розпочинається нова яскрава сторінка в історії Рівненського облмуздрамтеатру. Колектив  очолює Володимир Петрів. У цей час формується новий репертуар, театр запрошує для постановки провідних майстрів сцени, режисерів, сценографів. Якщо пригадати ще історії, то варто пригадати і1991 рік, під час якого відбувається становлення та утвердження театру молодої української держави. Відтак, оновлюється репертуар — зокрема, на сцені Рівненського українського музично-драматичного театру вперше у світі здійснена інсценізація та постановка роману земляка Уласа Самчука «Марія» народна трагедія «Сльози Божої Матері», - розповідає режисер Олесандр Олексюк.

У травні 2003 року колектив театру втілив у життя свій давній задум, поставивши історичну драму Омеляна Огоновського «Гальшка Острозька», що відтворює сторінки з життя наших предків, князів Острозьких, що діяли на теренах нашого краю у XVI столітті.

29 липня 2005 року Рівненський обласний музично-драматичний театр став академічним й отримав сучасну назву — Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр.

Сьогодні театр активно розвивається. Репертуар збагачується новими цікавими виставами, а колектив - талановитою молоддю. Окрім великої працює мала сцена, розрахована на 100 глядачів. За світловим  та звуковим обладнанням вона є однією з кращих в  Україні. Репертуарна афіша театру — українська та іноземна класика, вистави сучасних авторів, різних за жанрами, стилістичними особливостями, манерою акторського виконання, збагачує сучасне театральне мистецтво України, розвиває та примножує найкращі традиції національного театрального мистецтва. У театрі плідно працюють народні артисти України, які є окрасою театру за гордістю. За словами режисера-постановника театру Олександра Олексюка колектив закладу дуже творчий, чудовий та особливий. Театр в свою чергу з кожним роком все збагачується новими обличчями, новою манерою гри на сцені, новими сучасними ідеями та цікавим, креативним баченням.

- В нас творчий колектив, чудовий та прекрасний. Кожен актор - це особистість, індивідуальність і зважаючи на нове покоління все змінюється. Навіть глядач змінюється і дивиться та сприймає все зовсім по-новому.

- Кажуть, тварин та дітей не можливо переграти. Це ризиковано задіювати їх у виставі, адже перетягують на себе всю увагу глядача, але іноді варто ризикнути  -  розповідає Олександр Олексюк. -  Пригадую виставу «Собор Паризької Богоматері». У цій виставі "грала" жива коза. Вона в нас жила довгий час у театрі. Жартували, що ця кізочка була дуже хорошою і грати з не було на одній сцені одне задоволення. Також у виставі «Калігула» на сцену виходть собака Кая, вівчарка нашого актора Станіслава Лозовського. Театр він живий, він має жити, він буде жити. Тому, що це не кіно, яке раз і назавжди однаково зняте і все. Кожного разу вистава сприймається  по-іншому. Це те, що створюється зараз, на очах глядача. І це зараз людина плаче, і тут дубляжу немає, і тут актор саме в цю секунду або ж зіграв вдало або не дуже. Я завжди іду дивитися скільки людей у глядацькій залі, адже скільки людей, стільки буде й думок про виставу.

- З приводу веселих моментів пригадую, актор не прийшов на виставу. На той час мобільних телефонів не було. Вистава мала вже розпочинатися, а актора немає. Тоді довелося швмдко ввести іншого актора, щоб  міг вийти на сцену і підіграти. Театр - це взагалі така специфічна організація, де може бути раптова заміна і слів,  і репліки, і актора і навіть вистави, адже всі люди. Тому актори в нас завжди готові до всього, - розповідає режисер.